Володимир Владко: Аргонавти Всесвіту

Перед тим як продовжувати розповідь, нам доводиться повернутися на кілька днів назад — до того історичного вечора, коли відбувалися знаменні збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень, які прикували до себе увагу всього людства.

Цього пам’ятного вечора, рівно без чверті вісім, потужна московська радіостанція передала в ефір короткий сигнал, якого з нетерпінням чекала чи не вся земна куля. І хоча радіохвилі принесли до приймачів лише короткий різкий звук гонга, за яким слідували мелодичні переливи знайомих цілому світові срібних дзвіночків, — не було, мабуть, на всій Землі такої людини, яка, сидячи біля приймача чи телевізора, не сказала б собі те ж саме:

— Ще п’ятнадцять хвилин!

По всіх країнах світу, по всіх містах і селах люди з нетерпінням чекали цього сигналу. Ті, хто був дома, знову й знову старанно настроювали свої приймачі на хвилі московської радіостанції. Люди, що проходили по вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися біля нього і слухати.

Безсумнівно, найщасливішими були ті, хто мав можливість влитися до безперервного людського потоку, який внесе людину в гігантський московський Палац Рад і залишить її біля нумерованого місця в одному з сотень концентричних кіл-рядів найбільшого в світі головного залу Палацу.

Хвилини протікали нестерпно повільно. Здавалося, вони розтягались на цілі години. Уже не було жодного вільного місця в головному залі, від стола президії і до останніх рядів, розташованих амфітеатром. Незвична тиша панувала в залі, хоча тут зібралося близько ста тисяч чоловік. Така ж сама тиша, яка панувала і біля кожного радіоприймача, настроєного на Москву. І ось упали у вічність останні секунди. Хвилинна стрілка на величезному годиннику Палацу Рад вказала на цифру «12». І весь зал, весь радянський народ, все людство, що чекало біля приймачів, почули ще один короткий удар гонга. Останній сигнал!

Слідом за тим пробили вісім гучних і протяжних ударів Кремлівські куранти. І ще було чутно бій годинника, а на екранах всіх телевізорів вже виникли контури великого залу Палацу.

В напруженій тиші розтанув останній удар курантів. Ніколи, мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудіння, що долинало з репродукторів. Ще секунда… дві… три…

— Збори Всесоюзного товариства міжпланетних сполучень вважаю відкритими. Слово має академік Микола Петрович Риндін!

Буря овацій розірвала тишу. Люди в залі, люди у незчисленних радіоприймачів і телевізорів, люди, яким досі секунди здавалися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескінченними оплесками висловити своє хвилювання і захоплення.

У цьому шумі оплесків потонули будь-які інші звуки. Люди побачили, як твердими рішучими кроками на трибуну в центрі залу зійшла невисока людина, як вона спинилася на трибуні і спокійно вклонилася, поклавши руки на бар’єр.

Майже водночас з різних боків спалахнули яскраві прожектори, їх проміння схрестилося на трибуні, залило світлом маленький силует людини. І раптово цей силует неймовірно зріс, збільшився, перетворився на велетня, що майже сягав головою склепіння Палацу. Силует трохи вібрував у повітрі, він складався, здавалось, з якоїсь напівпрозорої речовини, бо, придивившись, крізь нього можна було побачити протилежні ряди амфітеатру і стіни, неясні й туманні. Це було останнє досягнення оптичної техніки: освітлені промінням прожекторів дзеркала на трибуні відкидали вгору гігантський світловий силует, рельєфне зображення промовця.

Тепер уже кожен, незалежно од відстані, ясно бачив знайомі риси обличчя академіка Риндіна, збільшені до величезних розмірів. Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергійні, трохи насуплені брови, рівний прямий ніс, вуса, акуратно підстрижена борідка. Новий вибух оплесків пронісся по залу.

Академік Риндін підніс руку. Вона наче пронизала склепіння залу і зникла за ним. Риндін закликав до тиші. Цього було досить: за кілька секунд в залі запанувала така тиша, що можна було почути схвильоване дихання сусідів. Академік зручніше сперся на бар’єр трибуни.