Володимир Владко - Аргонавти Всесвіту

— Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тільки ручай з міжгір’я. Оця річка також. Широка, багато води. Міжгір’я йде півколом, річка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так? Весь час думав, знаєте.

— І що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацікавило? — спитав здивований Микола Петрович.

— Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не знаю, звичайно. Тут, з одного боку міжгір’я, сказав уже, багато великих скель. Наче від землетрусу, скажімо. Висока стіна з скель. А зліва від неї — міжгір’я. А справа — та велика річка. Гадаю, річка раніше, дуже давно протікала нашим міжгір’ям. Потім стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях річці. Як гребля. Тоді річка потекла іншим річищем, поряд. Отут. І прийшла, як і раніше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю… — Ван Лун перевів дух.

Він уже збирався продовжувати, але Микола Петрович, який слухав Ван Луна дедалі уважніше й уважніше, раптом широко розкритими очима подивився на нього і вигукнув:

— Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили і розповіли нам, правильно…

— Вважаю, так, Миколо Петровичу, — підтвердив Ван Лун, уже посміхаючись.

— Тоді… тоді все дуже просто! Ми можемо полетіти з Венери! І навіть полетіти в новий строк! Ван, ви… ви… — Микола Петрович не знаходив слів. А я, все ще нічого не розуміючи, поглядала то на одного, то на другого.

— Тоді, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся подібної думки, — заключне Ван Лун, задоволено беручись за люльку.

— Та яка там помилка, Ван! — збуджено вигукнув ще раз Микола Петрович. — Вадиме, Галю, дивіться!

Він узяв олівець і знову схилився над рисунком.

— Очевидно, — говорив Микола Петрович, показуючи олівцем, — досить усунути оцю перепону, вашу кам’яну стіну, — він перекреслив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхній частині міжгір’я, — як вода з річки рине старим річищем. Вона наповнить міжгір’я до країв і винесе з нього наш астроплан. Корабель опиниться на морі — і ми зможемо вільно стартувати з його поверхні. Кращого і бажати не можна, друзі мої!

Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть, він вважав, що сказав уже все, тепер буде вирішувати Микола Петрович…

Того вечора ми довго не лягали спати. В астроплані точилися нескінченні розмови — і про що тільки не говорили ми, наелектризовані можливістю швидкого повернення на Землю, що раптово відкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього; але дещо сказати необхідно.

Насамперед, мене дуже цікавило, звідки Ван Лун міг довідатися про річку, яка протікає поруч з нашим міжгір’ям, про завал із скель, що перетинав шлях річці, про море, в яке впадає річка, — одним словом, як він міг накреслити свою карту? А виявилося все дуже просто, за старим російським прислів’ям «немає лиха без добра».

Все це Ван Лун бачив згори, під час свого вимушеного польоту, коли його несла в кігтях гігантська бабка. Тоді він просто помітив своєрідні обриси річки, міжгір’я і моря, проте не мав ані часу, ані можливості обмірковувати і робити висновки. А наштовхнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не підозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий астроплан, який міг би прилетіти за нами на Венеру, Ван Лун сказав, що нас важкувато було б відшукати тут. І додав, що карти Венери ще не складені. А сказавши це, він раптом замовк і замислився. Він згадав про свої спостереження з повітря!

Пам’ять Ван Луна дивовижна. Мені здається, що він прямо не може будь-що забути. Іноді він нагадує нам про такі дрібниці, які мені, наприклад, навіть трудно було б взагалі згадати, хоча бачили ми їх разом з ним. Тільки я не звернула на них ніякої уваги, а він усе, цілком усе відзначає в своїй надзвичайній пам’яті. І цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка відкрилася перед нашими очима під час першої вилазки, коли ми опинилися на високій скелі. І пов’язав тодішні враження з тим, що побачив під час польоту в кігтях бабки. А тоді почав обмірковувати: чому річка протікає поруч з міжгір’ям? І зрештою додумався до того, що течія цієї багатоводної річки може допомогти нам визволити астроплан із скелястого міжгір’я. Тепер мені страшенно хочеться стати такою самою спостережливою і кмітливою, як товариш Ван. Втім, це не дуже легко, як я бачу…

Друге, що мені треба записати в щоденнику, — це про наш панорамний радіолокатор, на який Микола Петрович так покладався і який так підвів нас. Адже ми весь час роздумували: як могло трапитися, що цей радіолокатор, який бездоганно діяв на Землі, раптом тут, на Венері, відмовився працювати? Що ближче астроплан підлітав до Венери, то гірше діяв панорамний радіолокатор; а над хмарами Венери, коли його допомога була найбільш потрібною для благополучної посадки, він і зовсім відмовився працювати. В чому тут річ?