Генрi Лайон Олдi - Вкласти душу

— Ідіоти!.. — пробурмотів доктор Флаксман, бгаючи край скатертини. — Нероби! Якби я дізнався хоч на тиждень раніше…

Проте рибалка чи то не розчув слів іхтіолога, чи то просто не звернув на них уваги.

— Всі ви, яйцеголові, однакові! — гарчав Малий. — Ламаного цента від вас не дочекаєшся! А потім у газетах про нас, простих людей, кричите: неуки, мовляв, тупиці! Через них пропала ця, як її… умі… мумі… унікальна наукова знахідка! Не пожаліли б хрустких — нічого б і не пропадало! Все б вам тягли, море догори дном перевернули б!..

— Оце точно, — упівголоса буркнув іхтіолог.

— А так — що нам залишалося? Поплентались ми з Х’ю до Біла в бар…

— …Я б цим розумникам… — Х’юго вже вкотре замовк, не знаходячи слів від обурення, і залив гіркоту ковтком чистого, як його лють, «Гордон-джина». — Ходімо, Лембе, пристрелимо чортову тварюку! Плавники китайцям продамо — все одно від неї більше ніякого вжитку!

— Правда твоя! — кивав теж неабияк захмелілий Нед Хокінс, приятель братів Мак-Евансів.

Втім, Нед був швидше товаришем по чарці та ідеальним партнером для п’яної бучі — нечутливість Хокінса до болю була притчею во язицех всього острова.

— Кортить тобі, Х’ю, тягтися хтозна-куди проти ночі! — ліниво відгукнувся Малий Лемб. — Краще зранку.

— Ну ні, Ягнятко! — загарчав, обертаючись, Х’юго. — Раз гроші наші накрилися, то хоч душу відведемо! Одні збитки від цих, у білих сорочках, диявол їх зжери разом із їхніми акулами!

Грюкнули двері. Син Гирявого Абрахама, що тинявся баром, намагаючись відвести додому п’яного тата, вискочив надвір; але втеча дурника-Пола нікого не зацікавило.

До Мак-Евансів і Неда Хокінса приєдналися ще кілька рибалок — за компанію. Поки вони ходили за рушницями, поки спускалися до «Акулячої Пащі» — стемніло остаточно, тож довелося ще раз повертатися, аби прихопити ліхтарі.

І закорковану (до часу) пляшку з «молочком скаженої корівки».

Нарешті вся компанія, уже належно зібрана, скупчилася на березі бухти. Шакалом вив підгулялий норд-ост, скрипіла під ногами гнила притика, промені ліхтарів гарячково металися між пінними бурунами, які жбурляли рибалкам в обличчя жмені солоних бризок.

— Ну, де ця зараза?! — заволав Ламберт, насилу перекрикуючи завивання вітру й гуркіт хвиль. — Казав же: до ранку почекаємо!

У відповідь Х’юго тільки вилаявся, і промінь його могутнього галогенного ліхтаря метнувся до горловини бухти. Між «щелепами», що зціплювали вхід до «Акулячої Пащі», була натягнута міцна дротяна сітка. Але світло галогену відразу викликало сумніви в реальній міцності загорожі: над водою дріт викривлявся, та й сама сітка була чи то викорчована, чи то порвана — з такої відстані не розбереш…

Може, привиділося?!

Один з рибалок, що рушили було за братами, примудрився підвернути ногу, пробираючись слизьким камінням до горловини бухти; якщо раніше збудження й міцні напої підтримували його ентузіазм, то зараз, гаразд вихолонувши, він вилаяв братів Мак-Евансів на чім світ стоїть і пошкандибав додому. Проте інші благополучно дісталися до південної «щелепи» і зупинилися, переводячи дух, за кілька футів від ревких бурунів і сітки, яка перегороджувала горловину.

Відразу три промені світла уперлися в рукотворну загорожу, примусивши клекітливу пітьму неохоче відступити.

— Твою мать! — тільки й зміг вимовити Малий Лемб, чим підсумував загальну думку з приводу побаченого. Нічого й додати було до цього місткого виразу.

Над бистриною виднівся край рваної діри, що тяглася донизу; крізь неї вільно могла б пройти і крупніша акула, ніж упійманий Мак-Евансами «Н’даку-ванга».

— Прогризла! — ахнув рибалка, що пристав до братів. — Ото зубиська у тварюки!

— Або довбешкою протаранила, — припустив Нед Хокінс.

— Або кусачками попрацювала, — ледве чутно пробурмотів розсудливий Х’юго, але тоді на його слова ніхто не звернув уваги.

— …Скажеш таке! Коли ви повернулися сюди, мокрі й злі, як морські чорти, Х’юго кричав, що це робота Абрахамового хлопчиська! — гасячи цигарку, пригадав однорукий Кукер. — Тільки сумнів мене бере: вночі, в шторм, пірнати з кусачками в горловині «Акулячої Пащі», щоб зробити прохід для скаженої звірюки, яка ось-ось тебе ж із вдячності й зжере! Ні, Пол хоч і був при… ну, трохи дивакуватим! — але таке навіть йому б не спало на думку!

— Так вона його потім і зжерла, Біллі! Із вдячності! — Ламберт коротко реготнув, але всі навколо спохмурніли, і смік Мак-Еванса різко стих.