Олесь Бердник - Покривало Ізіди

…Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…

Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров.

Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша.

— Що таке?

— Чуєш, наче шкрябає з того боку?

— Здається…

— Треба подивитись. А то — втечуть яровитські пси, сконаєш на рогатині!..

— Іди поглянь!

Один з козар підбігцем рушив навкруг кошари, злякано скрикнув. Перед ним в темряві бовваніла висока постать. На її голові вирізнявся гостроверхий, хутряний убір хана Гароната. Володар? Вночі? Біля кошари рабів?

— Чому стоїш, блазню? — гримнув хан. — Хіба не бачиш, хто перед тобою?

Вартовий бебехнувся на землю від страху, простягнувся ниць.

— Встань! — лагідніше озвався Гаронат. — Відчини кошару, хочу подивитись на полонених…

Другий вартовий, почувши наказ володаря, миттю зняв засув, розчинив зі скрипом широкі ворота. В ту ж мить юрба полонених темним потоком ринула на козар, зім’яла їх. Не почулося навіть писку.

А постать Гароната зігнулася і промовила вже голосом Глиці;

— А тепер за мною! І щоб ні звуку я не чув. Захопіть зброю. Проберемось до гуртів — тоді ніхто нас не спіймає!

Довгий ланцюжок чорних постатей поповзом потягся в нічну імлу. Минуло небагато часу. І тоді вартові козари, які стерегли гурти коней, побачили, що по степу, до яровитських лісів, мчить великий загін вершників.

В темряві зчинився ґвалт. Запалили смолоскипи. В їх багровому сяйві вирізьбилася постать Гароната на передньому коні. Пролунав громовий голос, що змусив вартових покидати зброю і впасти на траву:

— Чого ґвалт зчинили, нікчеми?

Проте один з старіших козарських вояків добачив, що за Гаронатом мчить юрба обідраних полонених. Він збагнув, в чому справа. Серед ночі тривожно затрубив ріг. Біля шатра відповіли інші роги. Весь стан козар підхопився на ноги… Та було пізно. Загін втікачів шаленим галопом вирвався з кола сторожі і вихором помчав у рятівну пітьму…

Гей, вітре рідний — подих землі яровитської! Сповнюй груди вольних витязів, вдихни їм завзяття і незламність, неси їх на крилах своїх до коханого краю!..

Ще затемна прийшли в долину духів Святобор і Ружа. Крізь густющі хащі без стежини продиралися вони, попід шатами дубів, сосен і беріз, поміж буйними заростями папороті.

Долина лежала перед ними — чорна і страшна. Вона простяглася в’юнкою гадюкою аж до Славути. Знизу чувся моторошний сміх, хрипкі крики, дивний клекіт.

— Страшно? — прошепотів Святобор, тримаючи Ружу за руку.

— Ні! — рішуче відказала дружина. — Ходімо. Скоро — схід сонця…

Вони сміливо попрямували вниз, захищаючи обличчя від гілля зустрічних дерев. В гущавині лунав свист якогось гада, сумно скиглив вовк.

Далі. Далі. Крута яруга веде все глибше.

Терен дряпає руки, обдирає одежу, ноги плутаються в корінні дерев. Байдуже. Скоріше, Ружо, скоріше! Вже світає на небі, вже бліднуть зіроньки. Скоро заснуть вовкулаки, сичі і проснуться духи життя.

Земля дихає в передсвітанковій млі, напоює коріння дерев життєдайними соками. Як легко дихається і зовсім не боязко! Хто сказав, що духи страшні?

— Хутчій, Святоборе любий!

Стіна лісу змикається над головою. Вони вже на дні долини. Спереду хлюпає хвиля — сюди доходить вода Славути. Оце і є долина духів — тут вони вітають схід сонця, народження весни.

Вода іскриться рожевими метеликами, відбиває в собі темну гряду дерев. Тихо. Ні звуку. Вітер не колихне вітки, замовкла хвиля.

Грає ніжним багрянцем обрій, переливається барвами веселки. Зорі гаснуть. Парує земля, понад водою туман сплітається в дивовижні узори. І Святоборові та Ружі здається, що то народжуються перед сходом сонця, воскресають після довгого сну духи.

Яснішає довкола. Чіткішими стають обриси дерев. Похмура долина повеселішала. За стіною дерев блиснув краєчок сонця, сипонув барвистим дощем навкруги. Земля стрепенулась, заграла росяним убором, заспівала багатоголосу пісню хвали Світовиду-Яр-богу, батьку всього живого.