Олесь Бердник - Покривало Ізіди

— То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів…

— Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині…

— Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману!

— Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити…

— Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх!

— Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна!

— Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті!

— Він заслужив…

— Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи…

— Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю…

— Що, татку? — лагідно озвалася дівчина.

— Зореславе…

— Я тут…

— Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю…

Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки.

— Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую..

Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою.

— Ще йому царського вінця бракувало.

— Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі!

— Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем?

— Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем.

— Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути!

— Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище.

— Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик.

— Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди!

Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі:

— Що дієш, Зореславе?

— Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти?

— Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли?

— Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав…

— Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу…

— Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні!

Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи:

— Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям!

Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла:

— Чи гарно тобі, подруженько, нині?

— Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою…

— Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання!

Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою.

— О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну…

— Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун.

— Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство!

— Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку!

— Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами…

— О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди!

Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.