Олесь Бердник - Покривало Ізіди

Йшли побратими крутими стежками, наче одривали щось від душі. Оглядалися, сподіваючись ще побачити в небі зоряну колісницю, казковий корабель Рода й Лади. Та гори були мовчазні, простір порожній. Провідник переправив мандрівників через грізний водокрут, допоміг вийти з човна, сам одразу ж відштовхнувся веслом од берега і поплив назад. Незабаром на тім боці вже не видно було нікого.

— Що ж тепер? — запитав Вітрограй. — Хто поведе далі?

— Знаємо стежку, — впевнено мовив Дуб. — Вона виведе нас аж до поселень, де є люди. А звідти — до моря…

— Я ще маю побути в городищі, — раптом озвався Зореслав.

— В якому? — здивувався Дуб.

— Там, де був раніше.

— Навіщо? Рід і Лада хіба щось веліли? Що сталося, брате?

— Мені ніхто не може веліти! — потемнів від раптової люті Зореслав. — Сам знаю, як діяти, ніхто не сміє мене зупинити…

Він бігцем рушив крутою стежиною, не оглядаючись на товаришів. Хлопці перезирнулися, вражені несподіваною зміною, що сталася з побратимом.

— Треба було сказати про дивне городище в долині, — збентежено мовив Вітрограй. — Лихо, Дубе!

— Забули! — гірко озвався Дуб. — Зореславе, зажди! Зажди!

Яровит не відповідав. Постать його зникла поміж густими кущами, лише здалека чувся шурхіт каміння, що осипалося з-під його ніг.

— Біжи за ним, — твердо сказав Вітрограй. — Спробуй зупинити…

— А як ні?

— Жди біля городища. Заховайся…

— А ти?

— Дожену провідника, треба повідомити пращурам. Без них ми нічого не вдіємо…

— А водокрут? Як ти його подолаєш?

— Не турбуйся тим! Поспішай за братом…

І Вітрограй почав розмотувати довгий мотузок, обкручений довкола пояса…

…А Зореслав ішов у якомусь барвистому тумані. Ступав ногами, ніби не своїми, не бачив довкола ні гір, ні безодень, лише дослухався грізного голосу, що невблаганно гримів у свідомості:

— Ти повернешся! Ти повернешся! Ти повернешся!

Рушиться вниз каміння — байдуже! Потоки шаленіють обабіч стежини, погрожують — нехай! Сила — всевладна, нещадна — кличе, тягне, не дає спинитись і на мить.

Знайома непривітна долина, а в ній — похмуре городище. Зореслав поспішає до воріт, гримлять мостові ланцюги від важкої ходи яровита. Брама роззявляє чорну пащу. Ніхто не зустрічає юнака, проте він знає, куди йти. Незримий наказ веде у підземелля, змушує опускатися звивистими сходами. Богиня Калі зустрічає Зореслава зловтішним усміхом, на її чолі багряниться кривава квітка, заливає жахним сяйвом підземний храм. З мороку до юнака наближається знайома висока постать, полум’яні очі розпанахують душу.

— Я прийшов, — прошепотів Зореслав, заплющуючи повіки, бо нестерпно було дивитися у нелюдські зіниці.

— Де був? — прошелестіло тихе запитання, а яровитові здавалося, що від того слова затремтіли стіни храму.

— У долині, — насилу витиснув з себе юнак. — У горах…

— Кого бачив?

— Рода й Ладу. Зоряних братів. — Ніжна усмішка осяяла змучене обличчя яровита. — Вони прекрасні!..

— Їх нема! — владно заперечив голос. — То — мара твого розуму…

— Вони дали мені живу воду, — слабо заперечив юнак. — Чому ти лютий? Хто ти, що змусив мене прийти сюди?

— Тут я запитую, мізерне створіння, — гордовито відповів голос. — Живу воду залиш мені, а сам помандруєш до рідного краю. І запам’ятай, що я тобі звелю. Навіки, назавжди!

— Навіки! — покірно згодився Зореслав, заплющуючи очі. Його хитали хвилі втоми, хотілося заснути. — Навіки… навіки…

— Нічого не було, — наказував невідомий. — Не було чарівної долини. Не було зоряних братів. Не було летючих кораблів.

— Не було, — шепотів яровит.

— Зорі — то небесні вогні, де живуть могутні боги. Чуєш?

— Чую. То вогні далеких богів.

— Ви, люди, ніколи не посмієте сягнути в небо. Там — житла богів, перед якими люди безсилі.

— Безсилі, — зітхнув Зореслав.

— Так ти повідаєш, дітям своїм. І вони довіку кланятимуться богам і служитимуть їм. Ви — лише раби для богів, що дали вам життя й розум. Пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай! А тепер дай живу воду і забудь про неї!

— Ось вона, — схлипуючи від болю в голові, сказав яровит, добуваючи з потаємної схованки чорну кульку. Невідомий хутко схопив її, відкрив і злісно глянув на юнака.

— Ти глумишся наді мною? Чи зоряні брати посміялися з тебе? Тут порожньо! Шукачі казки! Ха-ха-ха! — зловтішно зареготав невідомий. — Шукачі невмирущості! Бачу, володарі безсмертя теж вміють потішатися над легковірними смертними! О мізерний двоногий хробак! Ти вже не побачиш світла сонця за те, що підло обдурив мої сподівання!