Олесь Бердник - Покривало Ізіди

— Падайте ниць! — крикнув горбун. — Наближається султанова донька, хай пошле їй небо сто тисяч літ життя!

— Нам байдуже, хто вона, — буркнув Зореслав. — Ми не звикли схилятися навіть перед ясним Яр-Дивом!

— Гарно відповів, — скупо відгукнувся Дуб.

Процесія зупинилася навпроти слов’ян. З-за серпанку виглянуло смагляве личко, майнули чорні очі, одразу заховалися. Почувся дзвінкий голос, а затим один із вершників дав знак горбунові, щось запитав. Той, догідливо кланяючись, принижено відповідав. Вершник, зневажливо посміхнувся, гидливо кинув на землю шкіряний гаман. Задзвеніло золото, перекупник впав ниць, схопивши здобич, а побратимам звеліли рушати слідом за вершниками.

Їх провели вузенькими вуличками Басри до високої зубчастої стіни. Звідси видно було широке плесо затоки, вітрила кораблів, небокрай з білими кучерявими хмарами. Біля важких воріт стояла численна варта, на стінах теж ходили чатові, перегукувалися. Полонених ввели на подвір’я, шовкове шатро понесли далі, а слов’яни залишилися у буйному квітучому саду. Підійшли чорношкірі раби, зняли ланцюги з ніг, дружньо поплескали по спинах. Наказали чекати.

Побратими оглядалися, дивувалися чарівним будовам, що височіли над стіною небачених дерев, прозорому водограю, який пирскав прохолодним джерельцем із пащі мармурового гривастого звіра.

— Диво дивне, — прошепотів Вітрограй. — Ми без ланцюгів, у якомусь казковому саду. Є надія, браття! Не горюйте. Звідси можна накивати п’ятами…

— Цить, — остеріг його Дуб. — Почують — тоді дідька лисого втечеш. Бачив, скільки чатових довкола?

До побратимів наблизився товстенький добродушний чоловічок у білій чалмі з довгим гострим верхом, писклявим голосом сказав по-грецькому:

— Радійте, раби. Маєте щасливу долю. Це — сад султанської доньки Зульфіри, вона вибрала всіх трьох для догляду за її улюбленими деревами й квітами. Я покажу вам притулок, де маєте їсти й спати. Ходіть за мною…

— Одне скажу вам, — тихенько мовив Зорєслав, простуючи за чоловічком поміж кам’яними рівчаками, по яких струменіла прозора вода, — треба терпіти й дивитися, запам’ятовувати й готуватися. Жодного зайвого кроку, браття…

Покотилися дні. Праця в саду була легка, приємна — розпушувати землю, обкопувати дерева, поливати, доглядати за кущами розмаїтих троянд. Хлопці навіть дивувалися, чому для такої справи обрано саме їх, сильних воїв?

Вечорами яровити сідали довкола водограю на мармурових плитах і співали тужливих слов’янських пісень. До них збиралися чорношкірі раби, сумно слухали чужі мелодії.

Якось Зореслав відзначив, що не лише раби слухали той спів, вдалині поміж деревами видно було зграйку дівчат у довгих сукнях з покритими серпанком лицями.

— Зульфіра, Зульфіра, — шепотіли з острахом раби, одвертаючись.

Хлопці дивувалися: чим так зацікавилася султанова донька, що навіть слухає пісні полонених?

Минуло два тижні. Побратими вирішили втікати. Дуб назирив місце, де можна було копати підземний хід: від густих кущів троянд — до кручі за стіною, що виходила до затоки.

Копали вночі, по черзі. Один спав, а двоє працювало. Землю розсипали поміж деревами, а частину кидали в потічок, і вода несла її за межі саду.

За три тижні нору викопали під стіну. Роботи лишилося небагато днів на три. Хлопці приготували чисте вбрання, ножі, трохи харчу. Та в передостанню ніч їх вислідили.

Чорношкірі вої з смолоскипами оточили слов’ян, в груди їм націлювали списи та шаблі, хтось ударив Зореслава бойовою палицею, чулися погрозливі вигуки. А потім — владний голос:

— Дорогу!

Вражені побратими узріли прегарну дівчину: вона відкинула серпанок і свердлила чорними очима Зоре-слава. Хлопці мовчали, зацьковано оглядаючись довкола. Тепер їм не вибратися з неволі, всі шляхи до втечі одрізано! Лишалося одне — в темницю, в кайдани і сморід.

— Ви хотіли втекти, чужинці? — дзвінко запитала Зульфіра.

— Так, володарко, — сміливо глянув Зореслав у її прекрасне обличчя. — Хіба не є то останнє право раба?

— Дивні люди, — вела далі султанова донька, — чому втікали ви з цього чарівного саду? За ним — товпища моїх підлеглих, вони вільні, та що мають, окрім злиднів і вічного прагнення здобути притулок і їжу? Багато з них мріють потрапити сюди…

— Є домашні звірі, — відповів Зореслав, — а є звірі дикі. Одним добре у неволі, а іншим неволя — смерть. Ми — вільні птахи, прекрасна володарко. Життя нам — лише у небі…