Робін Кук: Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Не розуміла ж я ось чого: якщо в «лісовому диві» кожен зберігав власну особистість і водночас єднався з іншими приязними думками, то чому ж ми не перебували в ньому й далі, а розбрелися в широкий світ?

Хіба це не дивно?

Змалку я щодня сушила собі голову над цим, і раз мені навіть здалося, ніби знайшла відповідь.

Я часто згадувала той випадок!

Мій батько розповсюдив серед сусідів не знаний тут досі прийом риболовлі — на підсадку. А його навчили так ловити форелі аж на річці Сіманто…

Хитрість була в тому, щоб тримати форель у. дерев’яній скриньці вдень, а ввечері опустити скриньку в дротяному коші у воду.

А вже діставати рибу вранці з того коша — було виключно моїм заняттям.

Якось, зазирнувши в скриньку, помережану отворами, я побачила риб, щр ховалися де темніше й краща течія.

І раптом мені сяйнуло: отак і душі в «лісовому диві»! Рибам добре разом, але якщо випустити їх у просторий кіш, їм закортить розплистися хто куди.

Отак і ми розбрелися світом!

А як уже покинув «лісове диво», можна донесхочу ламати голову — навіщо, однак вороття не буде. Втішитися той, хто розкаюється, може лише тим, що зродить у власній душі свою колишню приязнь.

Думаю, саме завдяки їй очищаються наші душі, щоб колись повернутися до «лісового дива»!

А що, як ті, хто нині живе на цьому світі, вигублять ту приязнь у власних серцях?

А що, як вирубають ліс, де ховається «лісове диво», помережать його просіками, так що видно буде наскрізь?

Чи ж не втратить тоді «лісове диво» до нас своєї любові і чи не відлетить не знати куди?

А що ж буде з нами, як «лісове диво» полетить десь на зорі геть за Молочний Шлях, як ти колись казав, К-тяне? Де подінуться наші безпритульні душі?

Як же це сумно!

Де вже для «лісового дива», навіть тимчасового притулку ніде буде знайти нашим душам, як повирубують ліс!

— Коли Хікарі-сан приїздив сам, він багато часу проводив коло мене, слухаючи радіо. А як класичної музики не передавали, я переповідала йому легенди нашого краю.

«Ти так уважно слухав, але чи все розумієш, коли говорить така стара людина, як я?» — спитала я.

І почула у відповідь:

«Звичайно, розумію. Адже ти розмовляєш зі мною японською мовою! Тож не хвилюйся!»

Надходив час музичної програми, й Хікарі-сан, перепрошуючись зніяковіло, знову вмикав приймач.

Я, власне, розповідала більше задля власного спокою. Але з Хікарі-сана добрий слухач!

Знаєш, бува, малу дитину наб’ють на вулиці, а вона притулиться, пригорнеться бідолашненька до матері й розповідає жалібно, що там приключилося!

От і я, замість плакати, розповідала Хікарі-санові, і що дерева в лісі повирубували, і що дороги проклали, і що понад самісіньким храмом Місіма-дзіндзя примостили параболічну антену, так що краєвид з величного перетворився на легковажний.

Така чиста душа, як у Хікарі-сана, може будь-якої миті повернутися до «лісового дива».

От я і розповідала йому давні історії, сподіваючися піти туди разом із ним, як Ооба з Руйнівником чи Мейске-санова мати — з Малюком…

А коли Хікарі-сан повернувся до Токіо, мене почало діймати каяття: хіба ж могли мої розповіді його зацікавити! Більше коло мене нема нікого, хто, як Хікарі-сан, слухав би мене стільки днів!..

От я й розбалакалася, не думаючи про Хікарі-сана, а лише як би потішити власну душу.

Хіба ж так можна!

І лише коли я почула з твоєї машинки музику, яку написав Хікарі-сан і назвав «Ковасухіто», наче світло раптом осяяло мене зсередини і все довкола. То, виходить, Хікарі-санове серце сприйняло все, що я розповідала, й відгукнулося музикою! Яка ж це радість, думала я…

Значить, мої розповіді не дошкуляли Хікарі-санові, я наче радилася з ним, як знову повернутися разом у лоно «лісового дива»!

Але ні, я не встигла нічого подумати, мене просто виповнило світло…

Потім я слухала музику ще і ще, і кожного разу мені думалося, що її назва мала бути не «Ковасухіто», а «Лісове диво».

Адже Руйнівник на початку теж був часткою «лісового дива», а потім знову повернувся до нього.

І мені здавалося, ніби я чула ту музику давно-давно, ще коли сама перебувала в «лісовому диві»!

Я насолоджувалася музикою щодня, навіть коли вже ледве підводилася (раніше, коли через біль я не могла спати, то вмовляла себе: «Ну що, подивимося сон про «лісове диво», як буде добре»).