Робін Кук: Фантастика Всесвіту. Випуск 1

Я наче просвічував землю, де були поховані шматки Руйнівникового тіла, промінням лазера. Бо і вдень, і вночі ясно бачив, де вони лежать.

Шкодуючи навіть тієї одробини часу, що його проспав у купі листя магнолії, три дні шкутильгав я крізь ліс, аби пройти понад кожним м’язом, кожною жилою, кожною кісткою Руйнівника; понад кожним шматком його шкіри, кожним оком, кожним зубом, кожною волосиною.

І от спокусився тими крабами й втрапив прямісінько до рук пожежників.

Як же було мені не плакати, не кричати, не борсатись, не вириватись…

Зараз, коли я намагаюся коротко описати, як розвивалися події під час мого блукання в лісі, в мене знову виникає відчуття двозначності тих подій.

Таке саме, як і тоді, коли вони закінчилися.

Пережите мало для мене настільки важливе значення, що я потім спокійно пускав повз вуха ущипливі закиди приятелів і молодиків з пожежної команди.

Але разом із тим я виразно відчував, що так і не довів до кінця свого завдання, в якому й полягала вся важливість моєї пригоди.

Мати не пригадує, щоб я ділився думками стосовно блукань у лісі. Але й без того вона добре зрозуміла, що діялося в моїй душі.

… В таких роздумах спливав час. після того, як я прослухав записану матір’ю в лікарні касету, зміст якої виклав щойно перед цим.

І не тільки цей фрагмент, а багато що із записаного на касетах, які я слухаю по кілька разів, змушувало мене поринати в непевні хвилі роздумів.

Звичайно ж, записане на касетах не становило цілісного від початку до кінця викладу. Наведений вище уривок (та й ті, що будуть далі) довелося впорядкувати, бо мати раз у раз то змінювала тему, то поверталася до раніше сказаного.

Крім того, я наблизив стиль до звичного стилю мови матері з часів, коли вона була ще здорова.

А такі місця, зумовлені похилим віком, слабким здоров’ям матері, становлять добру половину записаного.

Про те, що я описую власного сина в книжках, мати висловлювалася так:

— Чи думаєш ти про відчуття Хікарі-сана, коли оце пишеш? Там повно такого, що сам він би не розповідав і не хотів би, аби про це писали. А якби вмів грамоти, йому було б незручно читати таке. Може, ти гадаєш, про власну дитину можна писати що завгодно? А втім, Хікарі-сан не такий, як усі, то, певно, і це не так!

І тепер я не думаю, що про власну матір, тим більше в її нинішньому стані, можна писати що завгодно.

Проте я хочу переказати ще розповідь про «лісове диво», згадане матір’ю в запису на касетах.

І спробувати відтворити викликане цією розповіддю почуття захвату, мало не одкровення, яке й досі благоговійно береже моя душа.

Я вже сказав, що розповідь матері про зв’язок між моєю пригодою і щоденними уроками переказів лісової долини дозволила розв’язати одну із загадок, які невідчепною тінню повисали над моїм життям.

Крім того, я відчував: мати, останній матріарх лісової долини, бажає розкрити суть іще одного явища, яке здавалося мені чи не найголовнішою таємницею всіх легенд та історії мого лісового селища.

«Селище, де ми народилися, росли, живемо, кому як судилося, й помремо, мало свій «вік богів», коли Руйнівник заснував поселення.

Знана й історія ближчих до нас часів, коли діяли Мейске-сан і Малюк. Ці перекази ти, К-тяне, чув і знаєш. Але чи ти знаєш інший переказ — про «лісове диво»? Історія того «лісового дива» запала мені в серце хтозна-відколи, ще з дитинства.

А нині, коли смерть уже чекає на порозі, я відчуваю, що «лісове диво» — не просто дивовижа, яка ховається в лісових нетрях й подеколи спливає в розмовах.

А чи не найважливіша для нас усіх річ!

Я, здається, тільки зараз почала задумуватися: чи ж «лісове диво» — не першооснова народження, розвитку, життя й смерті кожного мешканця нашого краю?

Ти, мабуть, чув, що як у селищі чи на «висілку» помирає людина, то її душа, тихенько обертаючись, пливе вгору, до лісу, й знаходить притулок під обраним нею деревом. І, певно, чув, що по деякому часі кожна душа підноситься в повітря. Наче летюча білка, пливе, щоб невдовзі вселитися в тіло новонародженого.

Я теж вірила в це.

Та й чому б я мала сумніватися? І не вірити?

Але, так би мовити, понад цією вірою, існувало ще одне відчуття!

Душа випливає з-під дерева, спускається в долину до тіла новонародженого немовляти, яке живе, старіє, помирає.

А тоді душа знову пливе до лісу, під дерева, де чекає наступного втілення.

«Якщо це справді так, якщо повторюється раз у раз, то наше життя не знає кінця, не вичерпується», — думалося мені.