Робін Кук - Фантастика Всесвіту. Випуск 1

І хоч був малий, зважився на таку пригоду.

Тепер я намагався пригадати, що відчував, коли тікав до лісу.

І мені здається: з самого народження я мав схильність до таких учинків — блазенських, спритницьких.

Я намагаюсь упорядкувати минулі події в часовій послідовності й бачу, що того року, коли заблукав у лісі, був замалий, аби слухати бабусині розповіді. Але мені видається, що на той час я слухав легенди та історію лісової долини вже бозна-скільки.

Адже я добре пам’ятав: весь час, поки ховався в лісі, я відчував себе під заступництвом Руйнівника. Це, власне, головне, що я запам’ятав з тієї пригоди.

То що ж, бабуся все ж почала переказувати мені історії нашої долини раніше, ніж я втік до лісу?

Скоріш за все, ні.

Просто за часів мого дитинства в селищі й на «висілку» перекази про Руйнівника жили наче самі по собі, не потребуючи оповідачів.

І будь-хто з дітей дихав їхнім незвичайним повітрям, живився ним.

А я, запевне, був більше за однолітків сприйнятливий до цього повітря; от чому бабуся і обрала мене за слухача легенд та історії лісової долини.

А втеча до лісу була всього-на-всього приводом.

Це було сорок п’ять років тому.

Вночі, дочекавшися, поки всі в домі поснуть, я стягнув із себе нічне немакі й білизну. Тоді навпомацки знайшов певну річ, затис під пахвою й видостався з кімнати до сіней, де стояв глек із водою.

А тоді й далі, на задній двір, де росло «дерево вушних затичок».

Світив повний місяць.

Під пахвою я тримав шухлядку з-під люстра. Тихенько націдив я чистої води з відра у заглибинку одного з каменів, що ними була обкладена криниця, й розчинив там добру жменю материних рум’ян.

Власні пальці здавалися в непевному місячному світлі аж чорними.

Але, переконавши сам себе, що вдень вони були б червоні, що такого самого кольору зараз листя сакури наді мною, я вимастив обома руками обличчя, груди, живіт, ноги і навіть сідниці.

Пробираючися вузенькими завулками поміж хатин, щоб не втрапити комусь на очі, я вибрався на дорогу, що проходила через долину, й кинувся до лісу, який вкривав схили гір.

Місячне світло ледь пробивалося крізь віття, під ногами нічого не було видно.

Але щось наче підганяло мене.

А може, то вабила мене до себе сила лісу?

Пробравшись крізь гай і плодовий сад, я зупинився перед чорною високою стіною лісу, куди не пробивалося місячне світло. І, крутнувшися на босій п’яті, подивився вниз, на долину.

Як виглядала долина тієї ночі, зненацька пригадалося мені через багато років, коли в давніх хроніках я вичитав, що селяни з пониззя називали селище в долині Камемура, через подобизну долини до поховальної урни-каме.

Залита місячним світлом долина була подібна до глека з білою скаламученою водою.

Я не затримався довго на окрайці лісу.

Зволікати було нестерпно, наче з чорної стіни дерев, що нависала наді мною, простягалися безліч щупальців і втягали мене в себе.

До того ж я знав: сила, яка вабить мене до лісу — не що інше, як Руйнівникова могуть.

Пробираючися садом, я звихнув пальця на правій нозі, але, балансуючи на одній нозі (наче кульгавий пес, — подумалося мені, чомусь не без задоволення), я перестрибав «дорогу мерців» і пірнув у темряву лісу…

Я не виходив із лісу три дні.

І вдень, і вночі блукав я, раз у раз зриваючись на біг, поміж могутніми деревами віковічного пралісу, спав, зарившись у купу листя магнолії.

І весь час відчував: перебиратися отак від стовбура до стовбура, вимахуючи руками, немов на привітання — мій святий обов’язок.

На другу ніч пішов дощ і виманив з болота, званого «піхвами», звідки витікала річка, безліч крабів.

Я почав їх хапати і їсти сирими, як колись Руйнівник і Будівники.

Тут мене й спіймали, нарешті, пожежники, що прочісували ліс.

Я недаремно сказав «спіймали», а не «знайшли». Я плакав, кричав, борюкався, борсався, отож, щоб приставити мене до селища, пожежникам довелося тягти мене вчотирьох.

Як ото тягають мавп, ухопивши за руки й за ноги, ще із залишками червоної фарби.

Я плакав, кричав, борюкався і борсався, бо в моїй розпаленій голові (а мені здавалося, певно, теж від гарячки, що вона чи не вперше в житті працює як слід) засіла певність, що тепер мої намагання виконати свій обов’язок остаточно зійшли нанівець.

Мені ввижалося, що тут, у землі, яку я топчу босими ногами, лежить посічене на шматки тіло Руйнівника.

І щоб повернути його до життя, мені треба пройти отак босоніж понад кожним шматком його плоті, жил і кісток.