Владімір Парал - Війна з багатоликим звіром

— Добрий день, пане докторе! — хвацько козирнув Польда Штрунц, одягнений у темно-синю форму вахтера.

На ньому були краватка на резинці і начищені до ідеального блиску черевики. Вахтер мав такий вигляд, немов усім цим керував саме він, складалося навіть враження, що руда катастрофа його тішить.

У корпусі В Еда стрибав через дві сходинки, а в приймальні свого кабінету гукнув до секретарки Тіни:

— Перемога! Іду до Мілана!

— Ти завжди перемагаєш, Едо, — посміхнулася вона.

Моя секретарка Тіна Трикова-добра молодичка, подумав Еда, але їй не щастить. Тібор, наш шофер, за рік по весіллі пішов од неї до іншої. Тіна мешкає в сусідній квартирі, і я часто чую, як вона ставить одні й ті самі п’ять зачовганих касет, які вже знав увесь будинок. Музика лунала майже півночі. Тіна жила без чоловіка, а це, звичайно, не йшло на користь молодій матері.

— Відзначимо, Тіно?

— Сьогодні у тебе немає часу.

— От тобі й маєш! Чому?

— Бімонь до самого вечора чергуватиме в штабі боротьби з кризою.

Виходить, Тіна вже знала про мене й Аеону Бімоньову… Звичайно, добра секретарка все повинна знати, але зухвальство Тіни було нестерпне.

— Це мене не обходить. І тебе також не повинно обходити, — холодно відказав Еда. — Зателефонуй моїй дружині.

Тіна прикусила язика, набрала номер міської бібліотеки, попросила покликати пані Роганову й передала трубку шефові.

— Привіт, люба! — вигукнув Еда. — Я переміг, їду до Мілана! Лечу до тебе, давай відсвяткуємо, га?

— Вибач, Едо, — згодом сказала Тіна Трикова. — Я не хотіла…

— Забудьмо про це, — сказав Еда й зайшов до своєї лабораторії.

На двох широких столах панував страшенний гармидер, немов після погрому: скрізь валялися взірці оранжевого й рожевого швейцарського сиру, ягід горобини, ягнячого та заячого м’яса — свідчення двомісячної виснажливої праці, й тут же — вдалі експонати для всесвітнього ярмарку. Все це Еда нетерпляче згріб, кинув до електричної дробарки й увімкнув струм… Наступна гірко-солодка страва цього разу мала бути цілком стандартна, немов з конвеєра…

Електрична дробарка хрипіла, тріщала й плямкала. Еда Роган мовчки стояв перед заскленою картою свого «ПАВУТИННЯ», ледь торкаючи її пальцями. Молоко, яйця й овочі надходили безпосередньо з ферм, борошно — з малих електричних і вітряних млинів, а плоди — просто з дерева. Все це рухалося доцентрово, а в зустрічному потоці йшли сіль, прянощі й склотара. Виробництво й розподіл відбувалися в кожній точці зіткнення мережі «ПАВУТИННЯ». Настав кінець гігантським підприємствам, холодильним заводам, сушарням, складам, синтетичним домішкам, барвникам і всім цим штучним механічним продуктам. Виготовлення смачних поживних страв із свіжої сировини. «ПАВУТИННЯ» покривало всю Чехію, а згодом мало поширитися й на весь континент…

Це поки що був аркуш паперу за склом. Коли ж я за діло, нарешті, візьмусь? — подумав Еда. Сьогодні вже ні. Ще один день втрачено.

Вийшовши з лабораторії, Еда сів у свою розкішну італійську спортивну машину і, поминувши кабелі протимазутових прожекторів, поїхав до міста. Головний фахівець об’єднання не повинен був звітувати перед якимось генеральним, що крав у нього золоті медалі.

Припаркувавши машину перед міською бібліотекою, Еда хвильку, крізь скляні двері коридора театрального відділу, з насолодою спостерігав за своєю дружиною. Павла дуже гарна, подумав він, і в свої тридцять дев’ять років ще зберегла дівочу фігуру. Незважаючи на вісімнадцять років подружнього життя, й досі мене хвилює. Молодша від неї на десять років Леона поряд з нею здається коричневою марою.

— Збирайся й поїхали! — весело гукнув Еда дружині.

— Ти вільний, а я ні, — заперечила Павла Роганова. — Скільки я тобі говорила, що працюю до п’ятої…

— То зроби на сьогодні виняток!

— Я справді не можу, Едо. О пів на п’яту прийдуть хлопці з гімназії за п’єсами Чехова.

— Так лиши ті п’єси в секретарки.

— Але ж хлопці хочуть зі мною порадитись.

— Ну то напиши їм свою думку.

— Я обіцяла зустрітися з ними, — сказала Павла, тепер уже вперто й майже роздратовано. «Еда завжди вважав, ніби я недооцінюю його роботу, а свою ставлю надто високо», — подумала вона.

«У Павли майже не лишається часу для розваг, — тим часом казав собі Еда. — Моя дружина чудова, але скоріше підходить для поганої погоди».

— А я так сподівався… — протяг він розчаровано.

— Тобі завжди здавалось, ніби моя бібліотека — це якийсь прохідний двір. Ну, не сердься, міг би й сам усе купити. Міг би ще заскочити до хімчистки за Міхаловими штаньми. Я спробую йому зателефонувати, можна було б утрьох піти в кіно…