Олександр Тесленко - Дозвольте народитися

Голод. Він виповнив його, як вода потопаючий корабель, як вогонь виповнює собою лісові квадрати. Голод. Дьондюраг вже знав, що означає те коротке слово.

Дьондюраг не був запланований для експлуатації в умовах такої планети. Якби на комбінаті знали, що їхній витвір за № 139428 буде ось так гинути з голоду серед смердючого баговиння, вони б обов’язково ускладнили його конструкцію універсальним ензимним трактом. Це позначилось би на габаритах, але зараз він би їв масну, липку, смердючу багнюку, розкладаючи її на складові, щоб ними замінити спрацьовані клітини свого єства. Зелені дрібні комахи заповзали Дьондюрагові в очі, в ніс, у вуха. Зелені хазяї планети Ір. В ту мить Дьондюраг їм заздрив.

Він відчував — кожен порух мускулюсів утилізує ще кілька молекул АТФ, зменшує активність АТФ-ази і титр фактора Марша, порушує рівновагу електролітичних біскладових, відчував, як з кожної клітини його тіла нестримним потоком виходять йони К+, і не мав сили зупинити жодного з них. Відчував, як накопичується в біоплазмі кислий продукт метаболізму, порушуючи активність ферментних систем, як зменшується вольтаж на кламах центрального аналізатора. Хеморецептори сповістили, що рівень глюкози в біоплазмі впав нижче 20 мг%. Від дисемінованих інформаторів з циклів Кребса надходили уривчасті повідомлення, що утворюється надлишок ацетилкоензиму-А, але він не йде до циклу Кребса, а демонстративно перетворюється в ацетооцтову кислоту. Це було вже несумісно з життям. Однак Дьондюраг ішов. Гарні майстри створили його з великим запасом надійності.

І раптом він побачив на обрії обриси свого головного трансангуляра. Якби він не підвів погляд, якби продовжував похнюплено чвалати, може, він би і дійшов до нього. Але побачив і усвідомив, що двісті кілометрів по липкій багнюці вже позаду. Від розуміння, що лишилося зовсім трохи, він зупинився. Рушити знову вже не міг. Не було жодного мілікулона енергії для деполяризації мембран.

Він стояв і поволі занурювався у коричневе багно. Він би з’їв частину самого себе, відгриз би власну руку, аби протриматись ще кілька годин, хвилин, дійти до трансангуляра. Але відчував, що на це сил не стане. Подумав, що треба скинути заплічного мішка. Тоді принаймні повільніше занурюватиметься у коричневе багно. І раптом пригадав, що в мішку — три резервуари з коацерватами. Використовуючи останні можливості телекінезу, Дьондюрагові вдалося домогтися від своїх акумуляторів останніх молекул АТФ, кинути їх до загального утилізатора. Це дало змогу скинути заплічний мішок і відкоркувати перший резервуар з коацерватами.

Вже стояв по пояс у коричневому місиві, але на денці кожного з резервуарів залишав по ковтку каламутної рідини — для Бера.

Поруч з Дьондюрагом, що занурювався все глибше, хитала головою болотяна квітка, жовта, як золотаве волосся Гінзури.

Спогад. Коріння болю

Якби їхні погляди не зустрілися, він би випив склянку своєї улюбленої «Золотої осені», звично подякував би і пішов до зали на своє місце в першому ряду. Сьогодні — його прем’єра у справжньому театрі, на справжній сцені, для справжніх глядачів. Він би сів і, тамуючи усмішку, дослухався б до голосів за спиною, пригадуючи довгий шлях до цієї театральної зали.

Але їхні погляди зустрілися.

— Дьондюраза? — тихо запитав він.

— Мене звати Німицею. — В її очах промайнув страх.

— Ти Дьондюраза, — повторив він. — Чому кажеш, що звешся Німицею?

Підходили глядачі, замовляли еклектони і тістечка, вона обслуговувала їх неуважно, пригадуючи, де бачила цього молодого чоловіка.

— Я Німиця, — наполягала і простягнула кольорову програму вистав на наступний місяць.

— Даруйте, — мовив він і поволі рушив до зали, торкаючись рукою справжньої, живої троянди на вилогах.

Вона стежила за ним, ставши навшпиньки і дивлячись поверх людських голів. Він ішов невпевнено, потім зупинився. Рвучко повернувшись, знову підійшов до неї. Не кажучи ні слова, він поклав руку на її груди. По тому, переможно усміхнувшись, взяв її руку і поклав на груди собі, аби вона також відчула, що в нього під шкірою — маленька головка тумблера.

— Ми колись працювали разом. Ти була секретаркою Бера. Так?

— Так… — Голос її задрижав. — Хто ти?

— Я Дьондюраг.

Якусь мить вона запитально дивилася на нього.

— Я все пригадала. Я все пригадала…

До їхньої розмови почали дослухатися, і вона замовкла.

Пролунав дзвінок, але Дьондюраг не пішов до зали. Вони з Дьондюразою сіли за столик в опустілому кафетерії.