Олександр Тесленко - Кут паралельності

Години посадки — справа виснажлива. Недаремно першим пунктом програми кожної експедиції стоїть відпочинок.

Молодий хлопець не міг думати про сон. То був його перший політ по закінченню політехнічної академії. Не міг вгамувати свого хвилювання й цікавості, доймав запитаннями Зоряну, що сиділа у кріслі поруч.

— Певно, на Центурії багато змінилось за роки від попередньої експедиції. Правда ж? Як ти гадаєш? Ми вже годину на планеті, а до нас ніхто не вийшов…

— Ми приземлились на Плато діліаків.

— Так, але ж мені не дає спокою… Хвилювання хлопця видавалося награним, штучним, ніби задля бажання показати, що програма дослідження Центурії є невід’ємною часткою єства молодого інженера Марка Енса. Мов, хай ніхто не сумнівається в доцільності його перебування серед членів екіпажу.

— Мені не дає спокою знаєш що?

— Твій голос мене заколисує. Твій голос навіює сон. Я вже сплю. Сплю… — Зоряна усміхалася, не розплющуючи очей, напівлежала у глибокому кріслі.

— Даруйте, — голосно мовив Марк Енс вже до всіх інших. — Але ж не могли центуріани нас не помітити? Експедиції вони колись зустрічали, мов були попереджені зарані.

— Так, зустрічали, — сумно посміхнулася Зоряна і розплющила очі. — Першій експедиції взагалі не дозволили вийти з корабля. А другій великодушно дали можливість кілька годин походити по їхній планеті… Якби не зустріч з Тіріданом, батько нічого б не привіз по-справжньому цікавого з другої експедиції. Так ми принаймні знаєм про їхнє таємниче Плато Вічності…

На екранах зовнішньої панорами плюскотіло море. Брунатні низькі скелі зависли химерними карнизами над водою. А далі від моря — поодинокі кам’яні горби витягувались у пустельний краєвид. З чотирьох динаміків з-під купола кабіни долітало легке посвистування вітру та плюскіт хвиль. Ми зробили посадку майже на самому узбережжі.

— Я вийду, — мовив Марк Енс. — Можете за мене не хвилюватися… Добре, командире?

Всі розуміли молодого хлопця, його хвилювання і бажання приховати брак досвіду. Ніхто не зупинив його, на жаль. Лиш командир мовив:

— Хлопчику, ми сіли на Плато діліаків. Сподіваюся, ти скоро втамуєш свою спрагу відкриттів.

— Командире, погляньте, яка нудота за бортом. Боюся, що не багато ми тут відкриємо.

— Хочеш бути першим мисливцем у цій пустелі? — посміхнувся Драголюб, а Марк Енс рішуче підвівся з крісла, підійшов до шафи і дістав свій комбінезон:

— Пригадуєте, як у Сандра про крем’ях?

— Пригадуєте? Це мій девіз — не зупинятись. А ви справді потребуєте відпочинку? Забуваєте геніальний «принцип крем’яха» — не зупинятися. Чи ви вже опускаєтесь до синьої глибини, дідугани? — сміявся. — Відпочивайте і заздріть мені, що я наймолодший.

Марк Енс закріпив шолом і рушив до деклі-маційної камери. Скоро ми побачили його на екрані зовнішньої панорами. Блакитний скафандр з оранжевою шісткою і сріблястий напівпрозорий шолом у яскравому промінні Центи оживили брунатну одноманітність кам’яної пустелі.

Одинадцять крісел по периметру округлої кабіни ховали в собі втомлені тіла мислячих істот. Дванадцяте пустувало, зберігаючи на своїй пластичній ледровій поверхні помітне заглиблення. Тоді ніхто з нас не думав, що хлопець більше не повернеться.

Я дивився, як він поволі віддалявся, як меншала блакитна пляма на екрані, аж доки не втратила повністю кольору, перетворившись на темну цятку майже на обрії.

Радіозв’язок з інженером був увімкнений, але Марк Енс хвилин десять ішов, не зронивши жодного слова. І раптом вигукнув:

— Незбагненно!

Потім чомусь розсміявся голосно, і то був хрипкий, чимось спотворений, зляканий сміх.

— Незбагненно! — повторив і знову засмі- явся.

Зв’язок обірвався раптово. А невдовзі ми почули дивний звук, що нагадував звук вібруючого камертона. Він лунав то голосніше, то тихше, пульсуючи неритмічно. Ми чули його в кабіні таким, яким би він чувся за межами корабля, бо на табло звукового підсилення горіло «НОРМА». Пульсування далекого камертона виповнювало округлу залу корабля, і від того якась потойбічна прохолода розливалася по тілу кожного.