Олександр Тесленко - Кут паралельності

«Повірю».

«А коли скажу, що оцей камінь чорний, повіриш?»

«Не повірю».

«Чому?»

«Я бачу, що він коричневий».

«А якби не бачив?»

«Я вірю тобі, а не словам твоїм».

Зоряна змовкла, довго вдивлялася в написане і не могла прочитати:

— Дуже нерозбірливо… Не можу… Але ось далі вже чітко… так… «куля з прозорими дверцятами… Я перейшов, діліак допоміг мені в кулю зайти. А потім раптом дихнув на кулю вогнем, підкинув її. Летів я все вище й вище.

Діліак став зовсім малим, потім узагалі зник. А землі діліаків було все далі видно… Аж раптом!. Правду казав діліак — плід кулястий натії побачив я. Не встиг добре роздивитися, почав падати донизу. До смерті я приготувався. Очі заплющив. Не знаю, що сталося, але отямився я знову на долоні в діліака. Прозорої кулі не було, мов приснилося.

«Бачив?»

«Бачив».

«Що?»

«Плід кулястий натії. Землі ваші».

Довго мовчав діліак, а потім сказав: «Розповім я тобі все. Слухай. Колись не було на цьому кулястому плоді натії ні людей Діору, ні Біору, ні Нару. Тут жили зовсім інші люди — розумні і страшенно допитливі. Все вони хотіли знати, скрізь хотіли побувати і все власними руками зробити. Було в них багато машин. Ти вже знаєш, що таке машини. Були різні машини, були й дуже складні, схожі на них самих. І колись ті люди, вони звалися Мейбі, і ті складні машини навчилися ставати дуже маленькими. І поселилися вони в інших землях — малих, як зернина. Але було їм просторо, бо самі стали крихітними».

«Як зернина?»

«Не зовсім. Ті землі лежали в чашах, трохи більших за соралі. Але всі люди Мейбі і всі машини помістилися там вільно. То були красиві землі, лиш не можна було звідти повернутися, знову стати великими. Але це не зупинило нікого. Всі пішли. Зоставили тільки декілька машин, діліаків, бо треба було доглядати за зернами, як ти доглядаєш за зернами сокро, коли кидаєш їх у ґрунт»… Знову все стерлося… Нерозбірливо… Тірідане, що тут було написано?

— Не знаю, — голос Тірідана рідною мовою прозвучав красиво і впевнено. — Не знаю. Це дуже стара книга. Я теж не все зміг прочитати.

А Зоряна читала далі:

— «Чому він зник?» — запитав я діліака.

«Він не зник. Просто на цьому місці все бачиться не таким, яким є насправді».

«А я можу побачити зерна Мейбомія?»

«А ти хочеш?»

«Так».

«Але ж я казав, що немає повернення назад. Ти пам’ятаєш? А коли йти й не повертатися, то чим це відрізняється від смерті?» От і все… Далі знову нерозбірливо і прочитати неможливо… Це все, що написано в книзі Борукана.

— Шкода, Тірідане, що ви не показали цю книгу Андрієві Астрагалу, — мовив лікар, сидячи в глибокому кріслі. — Дуже шкода. В цій розповіді значно більше інформації, ніж у тих легендах, що привіз Андрій з минулої експедиції.

Раптом похопився брат Тірідана Вірдан. Він узяв у свої руки чорну коробочку, і ми почули його голос, молодий, красивий, з гортанними переливами:

— Я хочу сказати, що Тірідан не винен. Про діліаків у нас на Центурії взагалі небезпечно говорити… Хто говорить про діліаків, того вважають божевільним.

— Чому?

— Багато людей втратило розум, хто був хоч раз на Плато Вічності.

— Але ж ви, центуріани, вже досить багато знаєте про навколишній світ… Ви досліджуєте… Дивна така сліпа забобонність.

— Віллі, ти говориш з ними, як із членами екіпажу, — перебив з екрана Франціско Трелінг. — Не забувай, скільки сотень років лежить поміж розвитком наших цивілізацій… До речі, в книзі сказано, що немає повернення назад від зерен Мейбомія. А я навіть не вірю! Чому так? Високо розвинена цивілізація не змогла забезпечити собі вихід? Чому? Завжди повинен бути вихід! — кричав з екрана Трелінг, його голос був деренчливий і роздратований, а обличчя видовженим, він помітно схуд за ці кілька годин.

— Важко сказати, — мовив Віллі Брет. — Я не фахівець, але як лікар, медик, знаю, що в природі більшість процесів — необоротні. І саме життя розвивається тільки в одному напрямку. Народившись, починаєш старіти і ніколи не будеш молодшати, — лікар говорив тихо, заплющивши очі, мов звертаючись сам до себе. — Ми також ніколи не можемо повернутися назад. Можливо, саме так і з зернами Мейбомія? Я навіть припускаю, що під час гравітаційного колапсу відбувається якесь омолодження організму… Давно минули часи, коли говорили, що дія сильного гравітаційного поля просто розчавить, знівечить живі організми. Тепер ми вже знаємо, що організм за певних умов може переходити в якісно інший стан під дією гравітаційного поля. І я порівнюю цей перехід з народженням.