Юрій Тис - К7

Дядько глянув на годинник.

— За п’ять хвилин починаємо! — заявив нам спокійним голосом.

Я глянув на друзів: Гаська зблідла і ще раз перебігла поглядом свої прилади. Семен затиснув уста й стояв біля кермового стола.

— Відкрити засув! — скомандував дядько, споглядаючи на годинник.

Семен відсунув вузьку щілину у стіні. Голівки ракет висунулися помалу назовні. Блискучі поверхні похилилися, усе було готове до вистрілу.

— … п’ять, чотири, три, два, один! — числив дядько.

Почувся легкий шум, і всі тридцять ракет зникли поза стіною. Семен закрив щілину.

— Друга серія! — командував дядько.

За хвилину других тридцять ракет блистіло у своїх ложах. Ми приступили до столу. На світляній мапі скоро пересувалися конфігурації нашої Землі, ракети летіли ще досить низько, яких п’ять тисяч метрів над землею. Але з кожним моментом вони збільшували свою висоту, і образ ставав щораз чіткіший. Проходили на ньому прибережні острови, ще було видно поодинокі кораблі, а згодом розкрився перед нами безмежний океан.

Дядько кермував польотом, а ми приглядалися вже берегам Європи. Я глянув на Гаську й Семена, і ми посміхнулися. Все йшло гаразд, ракети летіли громадою чорних пунктів, а низом пересувалися гори, ледь помітні ріки та хмари, що заслоняли іноді вид.

Коли ракети минули радянський кордон, над територією ворога налягла ніч. Дядько включив ультрачервоні прилади ракет. Хоч менше виразно, проте достатньо, щоб їх розпізнати, пробігали на образі російські міста і врешті передмістя Москви. Тепер ракети спіралею обнижували свій лет. Ми побачили шереги світел на вулицях, врешті появилися велетенські урядові будинки. Слабі блиски довкола наших ракет вказували, що ворог відкрив їх і старається злокалізувати їхню скорість і висоту. Дядько натиснув додолу кермовий прилад. Тридцять малих ракет з шаленою скорістю помчали вниз. Ціла картина на столі блиснула вогнем, посіріла й згасла.

— Кінець! — сказав дядько. — Центр московської імперії не існує! П’ять хвилин! — глянув на годинник.

Ми підійшли до другої серії ракет. Семен відсунув засув, усе повторилося з тією самою докладністю. Цього разу ціллю був Ленінград.

— Перерва! — вирішив дядько. — За годину, коли над містами вляжуться дими, випустимо розвідну ракету.

— Скільки там людей згинуло! — заломила руки Гаська.

— Ми зруйнували центри московської влади. Згинули провідники імперії, ті, що придумували плани поневолення і ті, що наказували. Згинули наші вороги. Ті, що організували в Україні масові вбивства, ті, що наказували в’язнити й засилати. Це кара на них. Проте, певности не маємо, чи дехто з найважливіших не скрився своєчасно у певних сховках, не виїхав у віддалені місцевості, словом, чи не врятував своє життя. Але ми їх досягнемо, де б вони не були.

— Не час жаліти ворога! — додав Семен. — Як осягнемо свободу, як будемо вільні і сильні, тоді можемо навіть вибудувати цим жертвам — якщо їх можна так назвати — великий пам’ятник у Москві. З написом: «Згинули за катування і нищення українського народу!» І підпишемо: «ОУН».

Розвідча ракета пересилала картини після вибухів. Цілі адміністраційні й військові центри стали згарищами й руїнами. Інші дільниці міста були цілі.

— Тут, — заговорив Семен, — врятувалося чимало тих, кому належиться кара.

— Коли переможемо, тоді їх не мине судова кара.

Ми завважили, що тисячі авт тяглися на схід, і це зацікавило дядька.

— Заціліла верхівка втікає! Побачимо, куди.

Як виявилося, вони всі простували до міста, що його москалі означували числом 273.

— Приготов, Семене, десять ракет! З операцією пождемо, аж заїдуть туди й розташуються!

Поки Семен приготовив ракети, я вийшов до своїх хлопців. Вечоріло, і на небі загоріли перші зорі. Далеко над проваллям сходив місяць.

Я віддихнув свіжим повітрям. Який гарний світ!

Знічев’я я почув далекий туркіт гелікоптера.

Я вбіг у підземелля в той час, коли черговий збирався телефонувати до мене, сповіщаючи про літак, що летів у нашому напрямі. Виявилося, що ворог наступає проти нас ескадрою шести літаків. Моя група була готова до бою.

Але літаки не атакували нас. Навіть не перелетіли понад поляною, а промчали повз неї і зникли.

Що це означає? Куди вони полетіли? Чому нас не чіпали?

Цього напруження я вже не витримував. Чи не дурна історія — ждати на ворога, прийде він, чи ні? Залежати від рішень ворога? Такий стан я сприймав не тільки як виснажливий, але й образливий!