Юрій Тис - К7

— Це сталося тому, що я ще втомлена… — пробувала виправдуватися.

Але дядько перебив:

— Тепер це не важне. Ми мусимо негайно приспособитися до бою. Паньку, бери з собою одного з бойової групи, Петра, він твій заступник. Хай візьме зброю для вас обох і покаже тобі наші опірні точки в лісі. Нема ні хвилини для втрати!

Гаська стояла як сім нещасть, і так я залишив її з дядьком. Ніколи я не довідався, що дядько їй вичитав. А може, й не робив ніяких закидів, бо що це вже помогло б?

До вечора я провірив околицю з моїм заступником, який мав ранг старшини бойової організації ОУН. Найважливіші були лінії, боронені промінням, подібним до проміння смерти. Це була рушниця з телескопом, через який можна було бачити всі рухомі постаті, закриті навіть деревами в лісі. Стрілець прилягав у відповідному місці і, коли ворог ішов розстрільнею, він пускав з рушниці струм проміння на висоті колін, отже, більш-менш як колись стріляли з кулеметів. Ураженого ворога охоплював параліч ніг, і такої лінії ніхто не міг перейти. Це був винахід дядька. У випадку, якби ворог мав протизасоби, ми мусіли б перейти до рукопашного бою на ручні гранати й багнети.

Опісля ми повернулися під хатину й намітили на мапі місця в терені для стрільців так, щоб наша централь була боронена з усіх сторін.

Вдоволений своїм новим становищем, я перейшов підземним ходом до дядька. Там працював Семен, а збоку стояла похнюплена Гаська. Я кинувся у фотель.

— Тепер я генерал! — промовив гордо.

— Ні, ти навіть не є звичайним шелепком! А командуєш тільки тому, що не маю під рукою мудрішого! Чи ти кращий бойовик, як твої хлопці, то це, мабуть, незабаром виявиться. Що ви врадили?

Я позвітував дядькові оборонні заходи й розположення в лісі.

— Добре! — відповів він коротко. — А тепер тобі тут нічого робити. Твоє місце з твоїми людьми. Будь у постійному зв’язку зі мною.

Я вийшов ні в цих, ні в тих.

Під хатиною я приглядався до екранів. Ніхто з обсерваторів не обзивався ні словом, кожен пильнував свого сектора. Вони вже знали, що небезпека гряде.

— Літак! — промовив знічев’я один з них. — Десять кілометрів від нас, на південь-південь схід. Міняє напрям. Тепер південь-південь. Кружляє… Друге коло… Третє…

— Парашутисти! — зголошував спокійним голосом обсерватор.

Я вдивлявся в екран. Темні пункти відривалися з-під літака і звільна спадали вниз.

— Десять, одинадцять, дванадцять…

Ми нарахували шістнадцять парашутистів. Літак відлетів.

Я получився з дядьком.

— Негайно приходь сюди, до підземелля «Сороки», — відповів.

Я перебіг туди. В одній кімнаті працював Семен.

— Сімсот ракет уже готові!

— Так скоро?

— Бо корпуси й усе інше було готове. Залишалося тільки вмістити К7. Але до трьох тисяч ще далеко.

— Де дядько?

— У своїй кімнаті.

Я подався туди. Дядько залишив свою працю й гукнув:

— Семене!

Тепер ми радили втрьох. Що робити? Встрявати в бій? Розвинулася жвава дискусія. Я обстоював думку негайно знищити парашутистів. Мені здавалося, що як командир наших збройних сил я повинен заступати лінію дії і розгромлення ворога.

Але дядько був іншої думки:

— Подумаймо трохи! Вставмося в ситуацію ворота. Що він знає про нас? Ніщо! Йому тільки підозрілий наш терен. Але доказів не має ніяких!

— А Гаська? — спитав я.

— Це доказ і не доказ. Коли їхній літун звітував, що бачив у нашому пралісі дівчину, яка вигрівалася до сонця, кожний з їхніх старшин мусів прийняти цю вістку з недовір’ям. Бо що може робити молода дівчина у пралісі, навіть якби вони вірили, що тут наш осідок. Що може робити? Заважати?

— Щоб провірити терен, вони вислали парашутистів! — сказав Семен.

— Так і є! Чи ви не зробили б так само? Провірити! Парашутисти просічуть ліси, провірять поляну й хатину, розглядатимуться за слідами. Коли не знайдуть нічого підозрілого, повернуться і складуть звіт. Тоді літунові попадеться. Мовляв, приверзлося, ще й покарати можуть. Та це вже не наша справа.

— А якби парашутисти відкрили якийсь слід?

— Тоді будемо примушені їх знищити. І це вже твоє завдання! — звернувся дядько до мене. — Встрявати в бій нам не на руку. Ми ще не готові з ракетами. Скільки часу потребуєш, щоб виготовити всі три тисячі?

— П’ять днів, — відповів Семен.

— Отож-то! Коли парашутисти повернуться без висліду, ми маємо час підготовитися до наступу на Москву. Час тоді в наших руках, і можемо ним оперувати, як завгодно. У випадку бою ворог прислав би більші сили, ми мали б зв’язані руки, ініціатива перейшла б до ворога. Тоді ми вели б місцеві бої більш чи менш успішні, а нашу основну ціль мусіли б відсунути на неозначений час. Завеликий риск.