Василь Бережний - Оаза в льодах

Гнучке тіло описало в повітрі дугу і шубовснуло у воду. Тільки буруни розійшлися. Але вода, очевидно, була таки дуже холодна, бо Світлана плавала недовго, через кілька хвилин вона видерлась на теплий камінь.

— Бр-р!..

— А що — змерзла?

— Зате приємно!

Вони сиділи біля озера, поки сонце не сховалося за гори. Світлана розповіла подрузі про свою наукову роботу. Збирати, акумулювати сонячну енергію, надовго наповнити якесь середовище її носіями — фотонами, — це й Роксані здалось неймовірним.

— Але ж ми навчилися керувати рухом електронів! — гаряче доводила Світлана. — Чому ж не спробувати підкорити фотони — носії світла? Скільки я передумала, скільки зробила дослідів! І невдачі переконали мене в одному: треба знайти такий матеріал, який би не взаємодіяв з фотонами. Бо при взаємодії з речовиною фотони поглинаються, перетворюються в інші форми матерії… А ти уявляєш, щоб це було? Сонце зайшло, настала ніч, а озеро світиться! І міста можна б освітлювати великими сонячними кулями!

Дівчата мріяли. В їхній уяві вимальовувались осяяні міста, сонячні ріки, сонячні моря, озера… Світло, світло — і з такого бездонного джерела, як сонце!

— А знаєш що? — раптом стрепенулась Роксана. — Про це озеро легенди ходять! Ніби воно колись сяяло вночі. Я сама чула від старих людей…

— Це дуже цікаво.

— Ось послухай… Легенди розповідають, що колись тут був табір повстанців. Звідси народні месники, ніби гірські орли, налітали на замки магнатів. Ночами озеро починало світитися, його яскраве проміння сягало хмар. Здавалося, між гір упало сонце, щоб освітлювати борцям шлях до перемоги…

— Можна лише гадати про джерело світла, — вела далі Роксана. — На мою думку, це було світіння від вулкана. Адже Гірське око — вулканічного походження. Ми не раз приходили сюди на екскурсію, щоб дослідити залягання лави… Між учнів є такі заповзяті геологи! Хотіли навіть у кратер спуститися. Подружили з альпіністами, умовляли їх подати допомогу. Та начальник загону не дозволив… Вулкан давно погас, а Гірське око дивиться в небо і сьогодні.

— Але я не бачу вулкана.

— Та ось же, — Роксана вказала на округлу вершину, що здіймалась над соснами.

— Оця лиса гора? — здивувалася Світлана. Дівчина схопилась на ноги. — А що як… що як і справді в ній ховаються матеріали, здатні акумулювати фотони? Як ти гадаєш, Роксано?

— Можливо. У природи ще стільки таємниць!

— І одна з них пов’язана з цим кратером! — вигукнула Світлана. — Треба його дослідити.

Вулкан мовчав. Здавалося, він прислухається до розмови дівчат.

Біля озера — гомін: веселі перегуки, сміх, жарти. А Світлана тривожна. Що, як нічого не вийде? Були такі моменти, коли зневіра охоплювала все її єство. Дівчині хотілося кудись втекти, зникнути… Але навколо — друзі, які вірять їй, підтримують, допомагають. Хіба ж можна… Ні, експеримент мусить вдатися!

Світлана ще раз обходить кам’янисті береги озера. Понад самою водою лежать купи золотистої речовини, яку вона жартома назвала «Вулканітом». Адже цей конгломерат мінералів видобуто з кратера вулкана. Звичайно, коли б не допомогли альпіністи, вони вдвох із Роксаною не те що за рік, а й за десять не змогли б виконати таку титанічну роботу.

Тепер усе позаду. Навколо озера стоять з лопатами альпіністи. Через хвилин десять вони почнуть кидати «Вулканіт» у воду… Світлана йде повз них радісно-тривожна, відповідає на жарти, сміється, а в самої нерви натягнуті, наче струни.

«І чого б ото так хвилюватися? — думає вона. — Адже в пробірках, у пляшках — вдалося! Навіть люди далекі від науки повірили в успіх…»

— Світлано!

Вона озирається. До неї, обминаючи каміння, біжить Роксана. Що сталося?

— Світланочко! Ти знаєш…

— Що?

— Він приїхав… Той… Геннадій.

Світлана зблідла. Видно, її неприємно вразила ця звістка.

— Ніякого Геннадія я не знаю.

І пішла. Роксана не то з подивом, не то з острахом дивилася на подругу. Ні, вона б так не змогла. Ну, нехай собі як хоче!..

І все ж таки він став їй на дорозі.

— Світлано!

— Я поспішаю.

— По-перше, здрастуй. А по-друге… навіщо ти все це затіяла? — Геннадій заговорив швидко, неначе боявся втратити хоч хвилину. — Ми б усе перевірили…

— Хто це «ми»?

— Ну, ми з тобою… Адже ми разом працювали.

— А хто казав про непевну дорогу відкриттів? Хто доводив, що треба мати мужність визнати себе переможеними?

— Я все тобі поясню, Світлано, — зашепотів Геннадій. — Тільки вислухай. Присядьмо ось тут… Або ні, відійдімо трохи…