Володимир Владко - Бацила карбоната

Де вона? Що з нею? Як житиме вона сама? Доню, доню, хоча б востаннє поглянути на тебе, побачити, притиснути до серця, поцілувати! Та навколо самі чужі, холоднокровні, люті вороги, які зійшлися, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться, побачивши ката з сокирою, зацькована, змучена людина в арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, він не здригнеться, оточений ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і похмурий твій приятель, взнавши про твої останні хвилини, мовив зворушено: «Так, Педро не здав, Педро витримав до кінця!»

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Він ще раз обвів поглядом людей, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього знизу. Їх цікавило, що ще зробить цей кремезний непримиренний ув’язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив:

— Ось вам моє останнє слово, кати! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних республіканців, борців з кривавим фалангістським урядом. Можливо, вам пощастить убити ще багатьох, доки сила в ваших руках, кровожери. Але це нічого не змінить. Рано чи пізно народний гнів упаде на вас і знищить до останнього. Революція, робітничо-селянська революція, пролетарська революція відплатить вам за всі ваші злочини. Хай живе революція!

— Спинити! Спинити його! — злякано гукнув худий прокурор і кинувся до начальника поліції. — Що він говорить? Нам доведеться з вами відповідати за це!

Але помічники ката вже й самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив опору. Це було б ні до чого. Він ступив кілька кроків до плахи і спинився востаннє. Підвівши голову, подивився на блакитне чисте небо, щоб ще раз перед смертю побачити білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою перед вечором. Краще померти, поглянувши востаннє на хмарки, ніж на огидні ворожі обличчя там, унизу…

Мимоволі Алонсо Моеха теж подивився вгору, на небо. І здригнув. Ні, він марить, він збожеволів, то дається взнаки безсонна ніч. Такого не може бути!

Хутко, нестримно, мов падаючи на двір, де відбувалася страта, на людей, які враз кинулися бігти до стін, спускалося вниз велике довгасте темне тіло. То був «Люцифер»!

З одчайдушними криками, злякані несподіваною появою страшної машини, люди, які досі почували себе господарями становища, кинулися тікати. Але двері не відчинялися. Люди стукотіли в них кулаками, кричали, надривалися. Автоматичні двері не піддавалися, хоч як натискували жандарми на рукоятки з обох їх боків. Мабуть, то була магнітна дія електричних приладів Ернана Раміро. «Люцифер» опускався. Ось його товсті колеса майже торкнулися землі, залишилися висіти за кілька сантиметрів від землі.

Рудобородий кат кинув свою сокиру і побіг до юрби переляканих чиновників і репортерів, які тиснулися до стін, намагаючись бути якнайдалі від «Люцифера». Слідом за ним, підібравши довгу сутану, побіг патер, розмахуючи хрестом, один за одним стрибнули помічники ката.

На підвищенні залишився сам Педро Дорілья. Широко розкритими очима дивився він на «Люцифера». Все це було надто несподівано, надто неймовірно. Адже ще хвилина-дві — і Педро Дорілья вже нічого б не бачив, нічого б не чув…

Червоне, налите кров’ю обличчя начальника поліції посіріло. Губи його стрибали, коли він, запинаючись і не приховуючи страху, швидко-швидко говорив Алонсо Моеха:

— Та відчиніть… відчиніть двері… мерщій… ввін уб’є ннас…

— Ой, він зараз стрілятиме! — лементував тоненьким голоском прокурор. — Врятуйте мене! Я віддам усе, що маю, тільки врятуйте мене!

Під ногами тріскотіли й ламалися кинуті репортерами фотоапарати, оздоблені золотом кашкети. Охоплені панікою, збожеволілі від жаху, чиновники, репортери, жандарми, кат із своїми помічниками, сухий католицький патер, який уже загубив десь свій чорний хрест, — всі ці сполотнілі людці, більш схожі тепер на злякане, озвіріле стадо двоногих тварин, юрмилися по найдальших кутках тюремного двору, відштовхуючи один одного, притискуючись до кам’яних стін, шукаючи виходу, якого не було, гуркочучи в залізні двері, що не відчинялися.

І враз стало тихо, так тихо, ніби все це стадо раптом втратило голос, ніби в нього раптом перехопило від переляку подих. Залунав голос Сивого Капітана.