Борис Штерн - Смарагдова планета

— Ех ма, як то воно буває! — знічено засміявся Єврась. — Тут тобі тесля у ясновельможні вибивається, а… Ну, ви тепер свої — рідні, вам, не криючись, розповім! Матір мою татари забрали в неволю, продали в Стамбул. А там вона за красу не до кого-небудь — в сераль потрапила, до самого падишаха. Султана тобто.

— Ну!? — витріщилась вражена Настя.

— От тобі й ну… Може, одній з тисячі — вдалося матусі втекти з полону Тап-Капи. Вибралась з міста на італійському кораблі — заплатила усіма коштовностями, що мала на собі. До рідного села дісталася вже на останніх днях…

— Це ж як?

— А так, Настю. Носила тоді матінка мене грішного і, дяка Богові милосердному, встигла — під батьківським дахом виронила!..

— Так ти що?.. — Задихнувшись чи то від сміху, чи то від подиву, Настя затисла собі рот долонею.

— Еге ж, — зашаріло зітхнув Єврась. — Син султана. Можна сказати, турецький королевич. Якщо помруть мої тато у Високій Порті [5] Висока Порта — алегорична назва султанського двору. , а прямих нащадків не знайдеться — піду собі османський престол відвойовувати.

— Так ось чому ти чорний такий! — здогадалася Настя. — І брови, наче ластів’ячі крила… Ти, королевичу, хоч по-турецькому умієш?

Єврась помовчав, пригадуючи, а потім раптом гарикнув, вирячивши очі:

— Падишахам чок яша! Каар ол-сун кяфиряяр!

— Що це означає?

— Слава падишахові, — пояснив Чернець. — І, ясна річ, смерть невірним…

— Матінко рідна, справжній турок, аж страшно!

— Буде вам, діти! — урезонив їх старий. — Хто чий син, неважливо — аби людина була добра, оце важливо… До того ж, предки твої султанські хоч їли-пили доста, тому й напасті у тебе не буде такої, як у Щура, тобто у пана Щенсного!

— Ти про що, батьку? — не одразу збагнув козак.

— Та ж про те, що ти бачив уночі маєтку. Таку вже кару наслав Господь на Казимежа за те, що зневажав людяність, здобуваючи своє липове шляхетство: тільки-но пан за стіл — усі діди-прадіди злидні просинаються в його тілі й вимагають їсти…

Затупотіли копита, і чийсь голос за вікном покликав:

— Пугу, пугу!

— Все, пора мені! — підхопився Єврась. Засунув за пояс пістоля, причепив шаблю. Настя так і подалась до нього, руку несміливо простягнула. Чернець мимохідь пригорнув її, неначе старший брат.

— Батька гляди!

Стих цокіт копит, і Настя з голосним риданням кинулася Степанові на груди.

З-під мішковини сірі молодці дістали дивний інструмент: збоку на ньому була рукоять, а спереду стирчало чимале свердло. Завертівши пухкими лапищами рукояті, з пронизливим скреготом вгризалися безлиці свердлами у скелю… За хвилину в гранітному моноліті з’явились круглі глибокі, неначе видовбані велетенським дятлом дупла. І заклали повільно-впевнені роботяги всередину отворів матерчаті ковбаси з хвостами з мотузок, і хвости ті підпалили…

Селяни й наглядачі, з боязким інтересом висівши на насипі, чекали, що то воно буде… Безлиці спритно повидряпувались на берег, поприсідали.

Грім струсонув землю, в густій хмарі, що швидко розбухала, беркицялись уламки граніту… Шарахнувся переляканий народ. Сивий майстер стояв біля своєї халабуди, склавши руки на грудях, вибуховою хвилею зірвано з нього капелюха, але він навіть не ворухнувся, не змигнув білими очима.

Від першого вибуху не впав гранітний кряж — але захвилювалось, взялося великими жмурами озеро, вітрилами здибилось латаття…

Заклубочилось з води чи то пара, чи то туман, вигадливо звиваючись, пасмами попливло поміж соснами, торкнулось людей. І — диво! — в білому мареві проступили обриси країни загадкової, безмежної. Немовби вже не десятки, не сотні, а ціле море людей обідраних, виснажених, чорних кайлами довбає мерзлу рівнину, штовхає одноколісні грабарки. Віхола січе їх холодним снігом, наглядачі тепло зодягнені підганяють рабів стусанами й ударами прикладів. Ось на краю снігового поля, де неподалік клякне похмурий ліс, хтось кинувся бігти, — але рвуть його, кидають на землю гостровухі собаки. В другого втікача наглядач випускає чергу куль немов із козацької органки…

Вечоріє. Гнійний захід сонця над снігами. Німі раби збирають задубілі трупи — дзвінко-тверді колоди, кидають їх у якусь дивну гарбу з високими полудрабками, запряжену не волами чи кіньми, — сама їде: гарчить, світить двома вогняними оками і їде.

Сутінки падають на рівнину, на багатотисячні колони, що понуро бредуть на ложе великого, прямого, мов промінь, каналу…

Війнуло від Дніпра, розігнало імлу, розвиднілося в головах, заспокоїлось озеро, звичайні брижі зморщили його поверхню.