Борис Штерн - Смарагдова планета

— Я зрозуміла тебе, — гордовито озвалась пані. — Ну то й що? Нехай п’ють з наших рук! Нехай випрошують крапельку… Все одно ми багатші, освіченіші, та й до влади звичні. Пани панами залишаться. А холопи витривалі, меткі, з собачим нюхом, з рисячим оком нам знадобляться…

— Розумна ти, Зосю, та про головне забуваєш! Не лише міць тілесну, гостроту відчуттів примножує ця купіль… Вона народжує дух бунтарства! Чим бідніша, упослідженіша людина, тим зліше вона випрямляється, лютіше мстить…

— Та звідкіля ж той дух візьметься? — Щоки Зоф’ї горіли від бажання взяти верх у суперечці. — Чи не від видінь підводних — сарматів, печенігів або язичників, котрі мертвякам наліплювали гіпсові маски?.. Смішно! Якщо так це було, то яка-не-будь історія Геродотова робила б з людей бунтівників не гірше від Наливайка.

— Історія й робить гордими тих, хто її знає, а отже, непокірними… — Учитель, здавалося, геть знесилів, надломлений голос став проникливе тихим. — Про найважливіше, Зосю, літописці не знають…

Якось, ще до всіх часів, двоє засперечались про долі роду людського… розумієш, доню моя, хто сперечався? Сказав Князь Світу, що жодне плем’я не встоїть перед спокусою плоті, й рано чи пізно всі сини людські виберуть достаток і ситість замість духовної досконалості. А Другий, відповів: «Зробимо так: всіх людей сотворю я однаковими, з вільною волею, здатних розрізняти добро і зло й самим визначати свій шлях. Але при цьому виділю якусь землю, таку своєрідну дослідну ділянку, де землероб випробовує колоски, відбираючи найкращі. На цій землі спокушуй, як тобі заманеться — але і Я дам людям особливу міць духу, щоб вистояти і знеславили твою підступність!» — «А якщо не вистоять?» — спитав Князь. — «Тоді владарюй всім світом і колінами людськими, небеса оплачуть їхню долю…» Поле, на якому два сперечальники безупину випробовують душі, — голодом, достатком, святістю, святотатством, — край східних слов’ян, Зосю, Русь, Україна… В Біблії — пам’ятаєш наші бесіди в монастирському саду? — все це записано таємно, під виглядом житія многострадального Іова. — Задзвеніла, металом наповнилася мова чаклуна. — Якщо земля ця не уподібниться всім іншим, де панує користь, програв великий архангел. Бо звідси, опісля великих поневірянь, після нечуваної крові, — звідси почнеться зневаження влади Сатани!

— Отже… — подалась пані вперед…

— А отже, кожне покоління тут має бути начебто першим, відірваним від усього, чим жили предки, від мудрості їх. І тоді — одне з поколінь можна буде взяти й виростити таким, як потрібно нам. Йому … Щоб жило воно лишень заради спокою і багатства, і похоті тілесної, а все інше визнавало за дурощі, і скінчиться тоді високий лет духу стражданнями страшними. І весь світ земний стане однорідно-бездуховним, і тоді Другий відступиться від цього світу…

— Нарешті я зрозуміла тебе до кінця, Учителю! — протяжно, і це змусило мага насторожитись, заговорила Зоф’я. — Нарешті… — Несподівано не стримавшись, вона вдарила кулачком по крученому підлокітнику. — Що ж! Зв’язана я страшною клятвою перед ним — виконувати твої накази. Вирвав ти її у мене, дівчиська, коли ми на мерзотному шабаші біснувалися довкола чорного цапа! Але не змушуй мене вбивати юнака хороброго й чесного, нікому він зла не чинив.

— Досі у мене були сумніви, — тихо, майже покірно відповів маг. І враз стрельнув жовтими жаринами очей. — Але тепер знаю: поквитаєшся з ним саме ти!..

… У низенькій, геть закіптюженій хаті смолокура, де заховали до часу козаки хворого Степана з донькою, над піччю-кам’янкою понахилялися зачудовано Настя та Єврась. Безсонною для них була та ніч. На розісланому кожусі корчився й стогнав відун, його знову била пропасниця. Настя хоч і дуже боялася за старого, але й тут не втерпіла, щоб не похизуватися своїм знанням.

— Якби рани були свіжими, можна було б вигоїти листям подорожника або калини, а ще можна накапали в рани соку з квітів коров’яку. А так краще взяти відвару липової кори на молоці, настою ромашки або можна смоли-живиці з воском і салом…

— Взяти, взяти! — чухаючи потилицю, перебив її Чернець. — Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав…

Обоє замислились… Але скоро спохопилась Настя.

— Слухай! Батько казав, що ту воду кип’ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!..

Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини.