Борис Штерн - Смарагдова планета

— Куронь?! Хіба там Куронь? Але ж Казимеж його… — Зоф’я з жаху мало не впустила срібну тацю з чарками.

— Так, так. Твій пан виявився сильнішим, щедрий стіл йому йде на користь. Проте сьогодні й він не здолав би поручника…

Чари озера, хоч і ослабли, проте ще діяли, тому не впав козак під страшним ударом, вивернувся від шаблі і миг ока тицьнув вартовому просто в зіниці смолоскипа. Та не змигнувши, розвернувся супротивник і полоснув збоку, цілячись Єврасеві в поперек.

Може, з хвилину довелося козакові кидатись, уникаючи стрімких, аж повітря свистіло, ударів шаблі, тикаючи вогнем уланові в лице. Люто втомився Чернець і зрозумів, що довго не протримається. А вартовий, здавалося, і зовсім не вхляв, рубав, неначе автомат — і дихання не чути. Багряно-сизий рубець, як від сокири на м’ясній туші, перетинав шию улана і ховався десь під комір. Шрам цей, неоструплений але й не кривавий, чомусь особливо збивав з пантелику Єврася.

Вибравши мить, жбурнув козак у ворога факел. І факел згас, упавши, тільки мазнув пінявою смолою по щоці улана. Бачив Єврась, як обвуглювалась, бралася пухирями його шкіра. Та не відступався страхітливий стражник, так само невтомно вимахував шаблею.

Вдавши, що спіткнувся й падає, біля самих уланових чобіт перекотився Єврась по щербатій долівці туди, де низький склепінчастий прохід вів, мабуть, до в’язниці.

Пітьма впала непроглядна, лише тліла пляма — таврована смолою щока стражника. Вона невблаганно насувалася. І тут Єврась здогадався, що треба робити, мерщій звівся на ноги, дістав із-за пазухи мідну флягу…

Хлопець не бачив, як окропили ворога краплі озерної води, але чув, що брязнула об землю шабля і зрозумів: двобій він виграв. Тіло улана мішком звалилось під стіну, глухо вдарилося головою.

… На підлогу впала вита змією палиця, її набалдашник прикрашала діамантова шестикутна зірка. Моторошний підвівся Учитель: пальці по-пташиному скарлючені, очі уже не чорні, а палають жовтими жаринами.

— Що з тобою, твоя милість? — занепокоїлась Зоф’я. — Може, слуг покликати?

Не зронивши й слова, змахнув полами жупана і вилетів з кімнати, мов сова, старий чаклун.

… Удвох з Настею вони підвели з лежанки Степана, який жалісно стогнав. У кутку горіла брудна солома, її підпалив Єврась, щоб розігнати темряву. Дівчина набиралася духу: залишивши темницю, мусили пройти повз сіру купу, з якої стирчали чоботи із шпорами…

Але вагався, не рушав з місця Чернець. Повернутися назад в панські покої — означало потрапити до рук того, хто гупав костуром по східцях і був, видно, у стократ сильніший від небіжчика-улана. Шукати виходу з підвалу у двір? Повна садиба холопів, день і ніч чигає вздовж огорожі біло-зелена сторожа.

Сам Єврась, мабуть, і пробився б — але з дівчиною та хворим старим…

Раптом Степан промовив чітко і ясно, показуючи тремтячою рукою:

— Камінь горить!..

Єврась глянув… Дивина! Від солом’яного вогнища по стіні тяглись сині цівки полум’я. Виходить, стіна не з суцільного каменю?!

Не роздумуючи довго, з розгону всім тілом садонув Єврась… І, о щастя! То були потаємні двері, розфарбовані під мур. Зовсім благенькі, тріснули вони після першої Єврасевої атаки, розсипалися на цурпалки.

Земляною вогкістю дихнуло з чорного лазу. Вогнище, яке вже почало згасати, висвітлило цегляне склепіння, підлогу, вичовгану багатьма ногами, й канаву для стічної води. Куди вів цей лаз?

— Чував я про нього! — бурмотів Степан, збадьорений трохи ковтком води з Єврасевої фляги. — То в давні часи ченці рили, щоб від татар, чи що, ховатися…

— І куди ж по ньому можна втрапити, діду? В монастир, може?

— Еге ж, в Свято-Іллінський… Ох! І Степан, змучений нещадно, знову похилився Насті на плече.

— Що ж, — сказав, поміркувавши хвилю, Єврась. — Монахи люди святі, не видадуть…

І, відійшовши, підняв смолоскип, — той, яким щойно смолив пику упирячу, запалив його.

Освітлюючи дорогу, козак рушив уже до тунелю. Та що це? Старечий кашель, сухий і лайливий з відголосками хихикання наповнив підземелля, громами покотився стук костура…

— Насте! — поспішно мовив Чернець. — Я з вами не піду, втікайте самі… Збери всі сили, виведи батька. На ось візьми смолоскип.

— А-а… — розгубилась Настя, очі її розширились, але Чернець не дав дівчині доказати.

— Потім, потім зустрінемось, все поясню… Поспішайте і не озирайтесь.

І, зачинивши за собою окуті залізом двері в’язниці, пішов козак назустріч ворогові, найлютішому за всіх, що були досі, заступаючи собою старого Степана з донькою.