Борис Штерн - Смарагдова планета

Що відбувалося в помісті — господар допитуватись не квапився. Зосенька знає, що робить. Хоче стерти з лиця землі це кляте болото, про яке базікають простолюдини?

Хоче під’їжджати під самий ґанок на човні? На здоров’я… Щенсний під владою вольової дружини мав можливість спокійно насолоджуватися балами й полюванням. Пан байдужим оком ковзнув по кумедному, схожому на димар, капелюсі іноземця, по набурмосених копачах та вершниках-наглядачах, котрі не шкодували канчуків для неповоротких.

Насунувши глибше хутряну шапку з павиним пером, вельможний пан повернув до маєтку. Погравши трохи у кості з ксьондзом-духівником, вклався на часину подрімати перед вечерею.

Наприкінці липня, коли підповзла ненажерлива паща каналу до приозерних заростей, відчувши щось тривожне, заметушилися служебники. І вдень, і вночі почали нишпорити по панських селах. Хто доказав їм, що в околиці з’явився бунтівник-запорожець? Навіть я, хто пише ці рядки, не знаю… Та винюхали таки панські шпики слід Єврася!

… Глухо загарчав, загримів цепом Бровко — і раптом зайшовся лютим гавкотом. Степан відклав ложку, витер вуста. Здригнулась Настя. Тупіт та лайка долинула з двору, пес жалібно заскавулів і замовк.

Наполоханим птахом метнувся Єврась, схопив пістоль і шаблю. Козак, у якого ще збереглися залишки тієї надлюдської спритності, тінню майнув через вікно на вулицю…

Відчинені ударом ноги, грюкнули об одвірок хатні двері. Розгнівана й гарна, як ніколи вискочила з-за столу Настя. Вдерлися біло-зелені челядники. Привів їх майстер на всі руки, панський ловчий — ротатий, мов жаба, горбань. Меткі оченята його одразу вхопили і Настину високу грудь під вишитою сорочкою, і незворушного Степана, який сидів за столом, і посуд на столі.

— Еге! — вереснув горбань, вказуючи пальцем на стіл. — А миски аж три, холера ясна! Хто тут з вами третім був, пшекленте бидло?

Не кажучи поганого слова, вхопила Настя горщик з рештками гарячого борщу й зацідила в голову ротатому. Рука у дівчини була кріпка: черепки так і бризнули по кімнаті. Горбань, облитий борщем і власною кров’ю, полетів шкереберть під штандари.

— Ех, Настусю! Там стільки м’яса було!.. — скрушно зітхнув Степан.

Накинулись панські посіпаки, скрутили старого знахаря і доньку його, заломили руки за спину, виволокли з хати. За ними винесли непритомного горбаня.

… Ловчий з перемотаною головою і геть знавіснів — не кричав навіть, а сичав, бризкаючи слиною на підвішеного за руки Степана:

— Що, язика проковтнув, га?! От, впертий хлоп… Та я впертіший. Я день і ніч так буду робити, поки не розкажеш, як перед своїм собачим попом! Ось так! Ось так!

І розпалений кат, як і його жертва, оголений до пояса, на кожен свій викрик хльоскав старого дротяним джутом по ребрах, по животі.

Мовчав Степан, важко дихаючи, тільки стогін виривався на кожен удар. З кутка підвалу, з брудних нарів рвалася до батька Настя. Двоє помічників тримали її, немилосердно викручуючи руки.

Використавши весь запас лайки, стомившись і впрівши, наче молотобоєць, але так і не добившись, куди зник гість із Степанової хати, — горбань, досвідчений дізнавальник, вдався до іншого. Залишив заюшеного Степана висіти на ланцюгах і взявся за Настю. Підручні, хтиво смикаючи вусами, розірвали на дівчині сорочку, — білиною зблиснуло при курному каганці молоде тіло… Степан смикнувся, розбитими губами щось пробелькотів. Горбань жестом велів холопам зачекати:

— Що, старче, може, тепер балакучішим будеш?..

Опустили старого. З посинілих набряклих рук зняли ланцюги, на пошматовану спину накинули сіряк. Кат сам дав йому напитися:

— Ну, давай, брате, давай! Що за птаха у тебе на столі зернята клювала?..

Степан вагався. Тоді горбань звелів міцно тримати Настю, покривуляв до нар.

— Стій, басурмане! — відчайдушним зусиллям спромігся чітко вимовити старий. — Все скажу!..

І назвав сердега свого гостя — запорозького козака Георгія-Єврася, на прізвисько Чернець.

Розпачливо крикнула з кутка Настя:

— Батьку! Не смій! Краще язик собі відкуси, аніж… — Ляпас перервав її, здоровецький п’яний холоп затис лапою Насті рот.

Ловчий і собі сьорбнув сивухи з пляшки, що стояла тут же, закусив капустою.

— Ось тепер я тебе, брате, люблю душевно! Два слова ще, Степанчику, два слова твоєму ліпшому товаришеві… Де, де він зараз твій Єврась Чернець, душогуб, ворог Речі Посполитої?!

— Ех… — зітхнув Степан, похиливши сиву голову. — Коби знав я, то сказав би одразу — допік ти мене, звірюко… Та, видиш, не знаю! Козак, як вітер: сьогодні тут, а завтра за тридев’ять земель! Хоч на шматки розірви чи мене, чи Настю — якщо й скажемо щось, то збрешемо від болю!..