Далі Матуся виголосила таку несусвітню промову, що належало б її саму вбрати у гамівну сорочку й відправити «рафиком» на вулицю Свердлова-Канатну:
— І не лише це! Доки Федір Федорович відпочиватиме, ми — на суботник і упорядкуємо Федору Федоровичу тепле кубельце! Почистимо, помиємо, побілимо… Гадаю, все це наші жінки візьмуть на себе. Де наша англійка Людмила Петрівна? А Варвара Степанівна де? Й роздавальницю з «їдальні» теж прилучимо. Кухню оздобимо кахлем, встановимо нову електроплитку, поміняємо сантехніку. Все це на совісті «Водоканалізації». Від військкомату: кольоровий телевізор нашому ветеранові! Потягне військкомат? Не чую… Двері, оці брудні, замінити, та не викидати — ще знадобляться. Виготовити нову столярню… І паркет теж. Холодильником забезпечить райспоживспілка. Потрібен «Мінськ». Гаразд? Визначили. Меблі югославські. Гарнітур… у кредит. Перший внесок сплачує райвиконком, а далі побачимо. Що ще?.. Люстра, портьєри, шпалери… Де ті двоє українців і один єврей, що очікують дозволу на виїзд? Нехай побігають за фінськими шпалерами… Інакше довго чекатимуть…
Оглянула Матуся дещо спантеличений консиліум і посміхнулася. Невже й справді гадають, що райвиконком взявся задурно відремонтувати, та ще із шиком, оселі вітчизняним Дон Кіхотам? Та ні за що! А для чого ж тоді увесь цей гембель?
Зрештою Матуся таки відкрила карти і витягла свого козирного туза:
— Річ у тім, що до нас їде дисидент!
Знаменитої німої сцени не сталося. Втім, на це Матуся й не сподівалася. Всі відразу зрозуміли, про що йдеться. Лише деякі поцікавилися:
— І хто саме?
— Ну, той, Кеша, який голубого Леоніда Ілліча намалював у демонтованому вигляді, — пояснила Матуся.
— Сюрреалізм у стилі Пабло Пікассо блакитного періоду, — уточнила Людмила Петрівна.
— Точно! — засвідчив старший лейтенант міліції. — За що й був виселений за двадцять чотири години без права листування. Приятель мій Кеша…
— Ну, то й що тут потрібно твоєму приятелеві? — невдоволено запитав старший лейтенант із військкомату. Цей, певно, був не з кмітливих.
Матуся пояснила: Кеша-дисидент виявився хлопцем з головою і зробив у своєму Сан-Франциско блискучу кар’єру художника-мільйонера. Випікає світові шедеври, як наша «їдальня» пиріжки з варенням, нівроку почувається й навіть не звідує запаморочення. Наподобу отого… Йосипа Бродського. Кажуть, підстригся, помолодів, так що й не впізнати. Та не в тому річ. Написав він недавно листа до Верховної Ради, де вельми непокоїться щодо оцих дверцят…
— Виявляється, тут, у квартирі, не аби що, а цілий мільйонний статок, — вела далі Матуся. — Бажає приїхати по двері і забрати з собою, оскільки іспанський музей «Прадо», як тільки-но побачив Кешині фотографії, зажадав ці двері придбати… Так-так, ці самі. З Будьонним, Калініним і з отією… порнографією, чи як там ще, нехай буде «еротикою», коли Людмилі Петрівні так краще, — зробила поступку Матуся. — Висітимуть оці двері у «Прадо» поряд з Муррильо, Гойї і Веласкеса. Можливо, боввани оті для їхньої моралі щось значать, але навіщо Іспанії Будьоний? Не знаю… Як попові гармошка. Але то вже їхній клопіт. А наш — не барложитися перед гостем, відремонтувати квартиру й гідно зустріти заморського земляка. Дозвіл на вивезення дверей він уже має. Тож нехай відвідає свій колишній будинок, втішиться дверима, походить, згадає, як йому тут дідька лисого зичили, пройметься ностальгією… Може, й доларів трохи підкине рідному райцентру, — приморгнула наприкінці Матуся.
— А його, — поки дисидент-Кеша поринатиме в ностальгію, — на обстеження!
Як консиліум замислив, отак і вчинили.
Після свят Федір Федорович спорядив нову валізу із білизною та святковими пиріжками з варенням, поцілував Аеліту (а вона геть нічого не знала про можливу навалу пришельців, бо замислила використати оселю для власної насолоди), зазирнув до поштової скриньки, витяг звідти вітальну листівку з військкомату, і ще раз переконався, що Кір Буличов, Єремій Парнов і Володимир Савченко уподобують таємниче мовчання, зітхнув й почимчикував до автобусної зупинки.
А там на нього вже чекали «рафік», медсестра з направленням до психдиспансеру і старший лейтенант міліції.
— Сідайте, Федоре Федоровичу, підкинемо! Нуль-транспортування до ваших послуг. Одеса? Зауральськ? Бензину повний бак, — можна і на Велику Ведмедицю!
Все добропристойно, шляхетно…
Легковірний Федір Федорович вліз до «рафіка» й за годину потрапив до божевільні на граничній швидкості, де його здали на поруки білим лікарям. Перевдягнули у запрану блакитну піжаму і, нарешті, він опинився в палаті серед членистоногих інопланетян, що мали по три роти відразу: один — для їжі, другий — для пиття, третій — для розмов. Зручно ж бо!
Читать дальше