— Відчиняй ворота! Нехай скатертиною стелиться їм дорога! Щастить же дурням — таку жінку урвав!
Пошарпаний «форд» величаво перетнув кордон, заляпавши багнюкою якогось гешефтмахера-буржуя, що поспішав до нас у розкішному «ролс-ройсі»…
«Раз не столь умен твой ав-.
Как Хуан Патино слав-,
Негр, ученостью извест-,
Щеголять не смей латынь-.
Раз где тонко, там и рвет-,
Древних всуе не цити-,
А не то иной чита-,
Разберется, в чем тут де-,
И подумает с улыб-:
«Что же ты меня моро-?»
Мігель Сервантес.
Пролог до «Дон Кіхота».
Мабуть, щонайменше збожеволів у тій історії саме той, кого запроторили до божевільні. Федір Федорович сидів зранку на пригвинченому до підлоги ліжку (аби не плавало у невагомості) й головував у вченій дискусії щодо походження тунгуського метеорита, коли білий робот офіційно повідомив про вихід Федора Федоровича у відкритий космос.
Інопланетяни кинулися вітати його. Проте вихід у відкритий космос затягнувся на весь день — то Головний Штурман ще не повернувся з розвідки на Літаючу зірку Бернарда і не було кому підмахнути перепустку до шлюзової камери, то Молодший Охоронець загубив ключі, що унеможливило доступ до валізи з пиріжками. То те, то це та се. То обідати час, а то вже пора вечеряти…
Як до божевільні — то відразу, а як вийти звідтіля — доведеться довго очікувати…
Лише ввечері при Федорі Федоровичу було все приналежне: довідка про вихід у космічний простір, двобортний костюм, валіза і зіпсований «вічний двигун». Федір Федорович роздав своїм членистоногим друзям закам’янілі пиріжки з варенням й побажав їм щасливої дороги й м’якої посадки у Крабовидній туманності.
Він поспішив додому. Повернувся пізно ввечері, коли біля Дому на набережній ще не розвіялися пахощі «Нічної магії» й чудний димок чорного «форда». Федір Федорович на якусь мить насторожився, відчуваючи щось неладне. У темряві піднявся на третій поверх й подзвонив у квартиру… Потім постукав — ніякого відгуку. Запалив сірника. Двері чомусь скидалися на чорний дерматиновий пуфик, оббитий сріблястими головастими цвяшками — при бажанні їх можна було б порівняти із зоряною панорамою планетарію. Втім Федір Федорович розізлився. Стусонув чудернацькі двері ногою, і заходився відмикати ключем. Але замок виявився іншим.
Що за напасть: номер квартири був таки його.
Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири.
То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька.
Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг…
Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу.
Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник…
Все, ну, геть, все змінилося!
«Книжки»! — згадав Федір Федорович.
Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням.
Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету.
Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира!
Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі.
«Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта».
Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів:
— Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького…
Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз.
«Ось чому текли сльози по зморщених щоках Лося. Пташка співала про ту, що залишилася поза зорями, й про сивого зморщеного старого мрійника, який облетів небеса».
Через те читання, співання й тупотіння мимоволі прокинулося районне начальство. Світла воно не вмикало, та й входити до квартири побоювалося. Отак всю ніч й слухало: «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна…»
Читать дальше