Семен Скляренко - Пролог

Несподівано вона втратила мене. Пішла до рояля, взяла в руки скрипку. Піаніст — старий добрий Антон Сигізмундович — наздогнав її й подав смичок. Потім він сів до рояля і вже не повертався назад. Стелла тримала в руках скрипку й смичок, безпомічно поглянула в зал, шукала мене — підтримки, але не знайшла. Тривога наростала.

Здається, на сцену хтось кинув у цю хвилину букет білих троянд, з галереї полетів і впав на них зверху букет квіток червоних. Це все, як у тумані. Запам’яталась виразно тільки вона і в руках її скрипка. Безпорадний, розгублений погляд. В залі тиша, як на морі перед великим штормом. Коли б я був музикантом (доросла людина) і коли б мені довелося грати отак перед тисячним залом, — я б боявся — така напружена була тиша в залі. На найменшу помилку, на фальшиву тисячну частку помилки зал відповів би…

Страшно починати грати, коли в залі така напружена тиша.

В цю хвилину сталася трансфігурація. Під впливом великого, що зараз мало початись, наша маленька дівчинка змінилась. На сцені стояла музикантша… Це вже була не маленька дівчинка Стелла. Сміливо вона притулила скрипку до плеча, підняла смичок. І звуки музики полились у зал.

«Пісня про місяць. Вогники запалюються на плесі снігів, танцюють на доріжках і примарно іскряться, переливаються на замисленому гіллі дерев у лісі.

Тихо в лісі місячної ночі. Мороз гуляє між дерев, кожен звук, що народжується в лісі такої ночі, перетворюється на подію.

Подія — вихід зайця на дорогу, подія — тріск гілляки, що примерзла високо на стовбурі і падає вниз. Подія — крик сови, що літає над деревами, пронизує очима ніч і кладе чорні відбитки лапатих, широких крил на сніги.

Такої ночі на дорозі, далеко, народжується незвичайний для лісу звук. Спочатку важко зрозуміти, що ж це?!. Не один звук, а плеяда. Плеяда, бо звуки не тільки дзвенять, а й горять, як мерехтливе світло Альціони, Майї, Електри, Стеропи.

Все дужче й дужче, от уже чути — це по дорозі в лісі коні несуть сани. Під дугою розливається дзвоник. Дзвоник, важке дихання коней, крик погонича… Все ближче й ближче. Ось уже й зовсім близько. Ось уже…

І раптом все уривається. Довга пауза. Жодного звуку. Розпачливий крик. Постріл і крик. Разом. В один момент. Несподівано, нагло, страшно.

Тоді ліс починає гомоніти. Ліс шумить. Гримлять вистоялі на морозі дерева, луна грає в закутках лісу, розпачливо й тривожно котиться від дерева до дерева, намагається пробитися крізь хащу дерев, вирватися з лісу на простір. І не може вирватись — тільки дужче гомонить ліс, прокидається в ньому все живе, кричить, голосить.

Поволі все стихає. Що ж буде далі?

— Ха-ха-ха! — сміється хтось на дорозі. — Ха-ха-ха! — сміється все дужче й дужче.

— Ха-ха-ха! — підхоплюють той сміх.

На шляху сміються тисячі, починає дзвеніти жвава пісня. Зникла казка. Зникли примари ночі. Які примари, коли дзвенить пісня! Місячна соната перетворюється на пісню-марш безмежної радості, марш звитяжців. Немає примарної місячної ночі, немає замислених дерев! Прийшли в ліс тисячі, це їхня переможна пісня дзвенить тут. Цієї пісні співали всюди, де розстилалися примари, цією піснею розвіювали їх. Це пісня боротьби й визволення. Її співають всюди. Сьогодні її чути тут, завтра — далі. Тільки що пісня співалася тут, а вже далі пішли переможці. От риплять сани, тупотять важко копита, далі й далі пішли переможці. Ледве чути пісню. Одна струна. Далеко-далеко. Тихше й тихше. А от уже й нічого немає.

Знову пливе місяць на небі, сторожко заходить до лісу тиша…»

… Стелла одірвала смичок від скрипки.

Соната була закінчена. Більше нічого не могла сказати Стелла. Могутня в пісні — дівчина знову змінилася, стояла на сцені маленька й бліда. Руки її безсило висіли, як батіжки. Очі були напівзаплющені. Антон Сигізмундович підхопив скрипку. Стелла ступила наперед. Раз… другий.

— Тату, — вона не сказала, але я зрозумів рух її губ.

Прорвались оплески.

— Тихо! — розпачливо крикнув хтось у перших кріслах. — Ти-хо!

Оплески вщухли, в залі знову було тихо. Стелла йшла вперед. Їй треба було зробити ще два кроки, щоб дійти до кінця сцени.

Вона зупинилась. Широко розплющила очі, немов досі нічого не бачила. Шукала мене, чи пробувала вгадати, чого від неї ще вимагають, чому всі мовчать у залі? Досі вона рухалася вперед по кривій, тепер почався рух угору. Вона одразу зробилась немов вища, більша віком, змінювалась на очах, підіймалась на пальцях вище й вище, ось, здавалось, одірветься від підлоги.