Семен Скляренко - Пролог

І тоді… сонний кондуктор приніс квитки, жінка, поспішаючи, збирала свої речі, я їй допомагав, поїзд, скрегочучи, гальмував біг, у двері вагона війнув знадвору холод, зачинилися двері, за спітнілим вікном я побачив бліде, стурбоване обличчя. Два дзвоники вибив черговий на пероні. Поїзд рушив далі, жовті, вогники станції, чорна водокачка, стрілки лишилися позаду.

— Ваше ім’я… Ім’я? — хотів я крикнути.

Відкривалися зелені семафори, стукотіли колеса вагонів, і рідне тільки що обличчя зникало в імлі, і немов нічого не було в ньому знайомого, — усе як сон, як ефемери.

А за кілька днів зовсім важко було пригадати обличчя: у вагоні була півтемрява, верхні полиці були спущені, і темрява ще збільшувалась. Тільки лоскіт проймав тіло при згадці, що були теплі, приязні розмови, коли відкривались зелені семафори вночі.

Зал був заповнений. Не тільки сісти, а навіть стати ніде. Проходи забиті. Більше молодих, але були й літні люди. Всі хотіли бачити й чути Стеллу.

По обидва боки сцени два кам’яні телемони Атланти закидали руки за спину і немов приймали велику вагу на свої плечі — тримали на собі важкий архітрав. М’язи кам’яних велетнів були напружені, червонуватий колір постаментів допомагав ще більше підкреслити їх силу. Завіса на сцені була важка. Мені здавалося, що коли б Атланти її не тримали, вона б неодмінно упала.

Людмила, моя дружина, сиділа поруч зо мною. Надзвичайно спокійна, горда успіхом Стелли. Прибралася в синє плаття, на плечах широка шовкова шаль. Вряди-годи оберталася, оглядала зал, і тоді всі бачили викарбувані на її широкому лобі брови, піднесені посередині вгору і спущені вниз у куточках губи, суворі очі.

— Сьогодні Стелла дуже неспокійна, — сказав я Людмилі. — Я турбуюсь.

— Дівча, — відповіла вона. — Хіба така дівчинка може розуміти своє щастя? Щоб шанувати своє становище, треба звикнути до нього.

Я нічого не відповів їй. Я зрозумів, чому тільки що замріявсь, і чому мені спала думка про випадкову зустріч з невідомою жінкою у вагоні. Ми тоді вийшли на різних станціях, і все скінчилось. Ефемерне в згадках не страшне.

З Людмилою ж у нас вийшло інакше. Ми почали розмову, як подорожні у вагоні, нас вона захопила, ми повірили в реальність ефемерного, і от ідуть дні, минають роки, а ми живемо і не знаємо одно одного. Сьогодні я сиджу рядом з Людмилою в залі театру, вона звикла до свого становища і вважає, що Стелла звикне до свого, а у мене враження таке, немов би я сиджу в купе вагона, поїзд летить вперед, відкриваються в далині зелені вогні семафорів, ось скоро буде моя станція.

Ні! Я уриваю думки. Навіщо думати про це, коли є дочка, коли є для кого жити? Поїзд летить, а в далині вимальовується не невідома станція, а прекрасне майбутнє дочки.

Вогні в залі потухли. За сценою тричі ударили в гонг. Поволі очі призвичаїлись до темряви, і тоді окреслились суворі кути залу. В оркестріоні грали скрипки. Їм почали вторувати духові інструменти. Вдарив барабан. Розсипалась каскадом арфа. Завіса розірвалась надвоє, попливла в боки, і чорна пустка сцени, як печера, чотирикутником вималювалась перед нами.

«Чи там вона, — подумав я, — чи немає ще?»

Настирливо довго грав оркестр.

«Навіщо оркестр, коли сьогодні гратиме вона? Навіщо йому грати?» — ладен був розпачливо крикнути я.

Оркестр поволі затих. Виплески його, як прибій у морі, завмерли на галереях. В залі було надзвичайно тихо, як часом тихо буває уночі в степу, коли далеко на обрії пробігла блискавка і ось має долетіти відгомін грому. Тиша примусила мовчати мене й усіх. Ждали, що тишу проріже те, чого ми зовсім не сподіваємось: може, крик розпачу, може, вигук безмежної радості, може, що інше?! Всі ж для того й ідуть у театр і на концерти, щоб бачити й чути щось незвичайне.

Мабуть, я мріяв і заплющив очі, бо не помітив, як Стелла з’явилась на освітленій сцені. Маленька дівчинка стояла і привітно махала рукою. Вона посилала ручкою привіт мені. Вона не бачила матері, була в цю хвилину байдужа до тих, що сиділи в залі, — вона дивилася на мене. Я засміявся, і вона відповіла посмішкою.

В залі її зустріли криком. Усі вітали Стеллу. Тоді обличчя її скував переляк, вона немов здригнулась. Я побачив, що дівчинка надломилась у ногах. Це виявлялася тривога, про яку вона мені розповідала. А в залі всі кричали, вітали її — були раді бачити молоду, талановиту скрипачку.

Її заразила радість залу. Вона тепер починала себе почувати, як у обіймах. Її колисали тисячі очей. І вона посміхнулась до всіх. Дитячою, щирою посмішкою. Вона вже рада була грати. Тут же всі рідні, близькі, а, крім того, ще й батько її, мати. Слухайте всі, зараз гратиме Стелла!