Леонід Сапожников - Вічний рух

— Але ж, Отче, — мене завжди дратували подібні міркування, — ніхто її у вас не відбирає. Земляни ні над ким не чинили насильства, і все, що сталося з Кліо, — результат об’єктивних та закономірних процесів. Візьміть саму Землю: колись вона була поділена на сотні держав і говорила на тисячах мов, а сьогодні це єдина могутня цивілізація, котра не марнує часу на зайві політичні та лінгвістичні проблеми.

Вільгельм відповів мені довгим сумним поглядом.

— Ні, сину мій, це невдалий приклад, — нарешті озвався він. — Земля йшла своїм шляхом довгі століття, і всі її народи брали участь у творенні спільного майбутнього. Наша ж цивілізація просто поглинається іншою, більш могутньою. І я не хочу звинувачувати у чомусь землян — це справа нашої поступливості, непринциповості, недалекоглядності… І тільки ми могли б іще спробувати якось виправити ситуацію…

Мені раптом стало жаль цього літнього чоловіка, котрий ніяк не може зректися своїх принципів і покласти на жертовник історичної необхідності найдорожчий свій набуток.

— Та що тепер говорити, втраченого часу назад не повернеш…

— Рано ти визнав поразку, сину мій, історія завжди залишає нам останню надію, — мовив він, і я раптом відчув, як прискорено закалатало моє серце. — Докладним аналізом ситуації на Кліо займалась спеціальна сенаторська комісія, і її висновки та рекомендації вселяють у мене певний оптимізм.

— І що ж то за рекомендації? — запитав я уривчастим від несподіваного хвилювання голосом.

— На жаль, до розгляду цього питання Сенатом я не маю права нічого розголошувати, — похитав головою Отець. — Скажу лиш одне: не здавайся передчасно, не згуби у собі кліотійця. До побачення, сину мій.

— До побачення, Отче.

Я вийшов із храму на вулицю, немов оглушений важким ударом по голові. Боже мій, що вони замислили, що вони хочуть вчинити, коли це викликає оптимізм у такого недруга Федерації, як Вільгельм?! Без сумніву, прийшов нарешті час, коли з’явилася справжня небезпека для Кліо! Поки наші самовдоволені радикали бавились у політику та тероризм, вона зависала над рідною планетою, погрожуючи відкинути її назад, до періоду Колонізації, у похмуру безнадію ізоляціонізму! Необхідно конче дізнатись про результати роботи тієї комісії, і, якщо вони хоч яким-небудь чином спрямовані проти Федерації, негайно бити на сполох, підняти всіх тверезо мислячих людей на боротьбу з ворогами прогресу. Ось тільки як, як дістати потрібні документи, адже, судячи зі слів Найсвятішого Отця і відсутності інформації у радикалів, дослідження комісії доволі надійно засекречені? Відповідь приходить миттєво і не викликає жодних заперечень — через Мартіна!

Звичайно ж, у нього є доступ до всіх сенатських документів, навіть найсекретніших! Зосталось лише знайти спосіб схилити Мартіна до такого не вельми благородного зовні, а, може, й доволі небезпечного вчинку. Запалити його ідеєю захисту Федерації навряд чи вдасться, отже, доведеться шукати інших шляхів… Я ще намагався змусити себе активно поміркувати над цим, однак десь підсвідомо давно встиг зрозуміти, що змусить Мартіна прийняти мою пропозицію, і тільки боявся признатися самому собі. Але ноги вже й так, не чекаючи свідомого наказу, несли мене через сповиті сутінками вулиці та провулки до Леанчиного дому, і єдине, на що я ще був здатен — це максимально сповільнити крок.

«Ти — зрадник, Артме, — несподівано рознеслось по свідомості, і я аж обмер. — Навіть — тричі зрадник: свого товариша: котрий довірився тобі, Леанки, що кохає тебе, і всіх тих співвітчизників, які хочуть зостатися кліотійцями». І враз я відчув такий розпач, що готовий був упасти прямо на дорогу і стогнати, вити, лупити кулаками по припалому пилюкою покриттю, щоб хоч трохи полегшити душу. Однак перед очима раптом з’явилося обличчя батька:

«Ми — нащадки землян, синку, і тому просто приречені повернутись у материнську сім’ю. Звичайно, дехто може думати інакше, і він має на це повне право, але навмисне перешкоджання нашому зближенню з Землею — то злочин перед історією, і ми повинні будь-якою ціною відвернути його». Я глибоко вдихнув, мовчки подякував батькові за підтримку і вже твердою ходою попрямував далі.

Однак перед Леанчиним будинком я знову зупинився і добрячих півгодини переконував себе: «Ти мусиш це зробити, Артме, мусиш! Мусиш пожертвувати навіть коханням». Та не міг далі зрушити з місця. Не знаю, чим би все скінчилося, я вже був готовий відступити і податись додому, але мабуть звідуючи внутрішнє відчуття на порозі з’явилася Леанка.