Леонід Сапожников - Вічний рух

— Ви можете йти, Артеме, — промовив молодий офіцер. — І — спасибі!

— За що спасибі? — тихо вразився я, механічно потискуючи простягнуту руку.

— За те, що не забули про свій обов’язок, — усміхнувся капітан, — обов’язок бути людиною.

В душі спалахнула радість, що мені так легко вдалося виплутатись, однак, дивна річ, це тривало всього лиш коротку мить. Несподівано я відчув себе боягузом, котрий покидає в біді своїх товаришів, і винуватим поглядом обвів їх обличчя.

— Вибачте, хлопці, я повинен залишити вас, — у моєму голосі прозвучали виправдальні нотки, начебто це я сам, своїми власними діями призвів до такого сумного фіналу.

Ніхто з радикалів не відповів. Вони дивились на мене хто байдуже, хто заздрісно, а хто насторожено і навіть підозріло, і лише Вітторе невесело посміхнувся та відказав:

— Ну що ти, Артеме, це ти даруй, що я втягнув тебе в таку неприємну історію…

На душі полегшало, і я вдячно кивнув Вітторе, однак відчуття якоїсь провини перед хлопцями не зникало, і резиденцію радикалів я залишив пригніченим. «Все, скінчились безтурботні ігри в політику», — несподівано з гіркотою подумалось мені.

Косе проміння Феба і видовжені тіні від дерев та будівель нагадали про сьогоднішнє побачення з Леанкою, і, щоб позбутися гнітючого настрою, я вирішив, за звичкою, пройтися пішки.

В усьому тілі відчувалась незрозуміла втома та спустошеність, і навіть думки лише торкались наболілих тем і, не заглиблюючись в них, відразу ж перескакували далі. Смерть батька, ситуація на Кліо, ненависть Богомила, стосунки з Леанкою, дивний провал акції крайніх радикалів та ще багато-багато іншого — все це кружляло над головою, не даючи ані спочинку, ані можливості в чому-небудь розібратися. І коли я проминав собор пресвятої Діви, мій душевний неспокій потягнув мене до цього споконвічного прихистку.

Просторий зал. Прохолодна напівтемрява, посилена близькістю сутінок. Приємний легкий запах. Я трохи постояв при вході, звикаючи до слабкого освітлення, і, знову підкоряючись внутрішній владі, попрямував до великої картини у товстій золоченій рамі. Красива молода жінка з немовлям на руках лагідно дивилась на мене, тамуючи ледь помітну посмішку в кутиках рота, а за її спиною зеленіли ниви, квітли сади, а ген, на самісінькому обрії, жадібно ловила проміння Феба старовинної конструкції геліостанція. Я зачудовано оглядав творіння рук невідомого художника, коли раптом за спиною почувся легкий шурхіт, і тіло інстинктивно повернулось на звук. Переді мною стояв Найсвятіший Отець.

— Доброго вечора, сину мій, — першим привітався він, і в його погляді справді було щось батьківське.

— Доброго вечора, пане, — неслухняним язиком видобув я із себе. — Даруйте мені, може, я щось зробив не так…

— Не хвилюйся, сину мій, ти не вчинив нічого поганого, — заспокоїв мене Вільгельм. — Наш храм відкритий для всіх, хто має Бога в душі, а для цього не обов’язково бути навіть віруючим. Це швидше я повинен вибачитись за те, що не зміг байдуже дивитись, як ти розглядаєш нашу найціннішу реліквію.

— Найціннішу реліквію? — перепитав я.

— Ця чудова річ була написана майже три століття тому на самому початку періоду Колонізації. — Отець поглянув на картину з такою любов’ю, що в мене аж потеплішало на душі. — В ній відобразилась віра наших предків у те, що Кліо стане колись квітучою оазою, а життя кліотійців буде прекрасним та щасливим…

Тон, яким він завершив фразу, так явно виказував його ставлення до сьогодення, що я не міг змовчати і, старанно підбираючи слова, відказав:

— Ну що ж… мені здається… ми вже майже досягли цього… Вільгельм відірвав погляд від картини, похмуро звів на мене погляд і з якоюсь гіркою усмішкою на устах запитав:

— Ти справді так вважаєш, сину мій?

— А хіба ж ні? — знизав я плечима. — Ми досягли такого… рівня життя, який навіть… не снився предкам…

— Досягли… — протягнув Отець, відвертаючись, і враз його голос зазвучав глухо. — Що ж, цього не відбереш… Але якою, якою ціною… Всі ми діти свого часу, і всі несемо відповідальність за те, що маємо нині… Засліплені чужим досягненням, ми захотіли відразу заволодіти такими ж, і кинулись платити за них тим, що не мало ціни і належало не одним лише нам. Ще мить — і були б назавжди втрачені найважливіші надбання предків: мова, традиції, сама кліотійська ментальність…

— Але ж усі ми — нащадки землян… — обережно втрутився я в його монолог.

— Нащадки — так, — погодився Вільгельм, — але за три століття у нас сформувалась нова спільнота, котра створила свою культуру, виробила своє світобачення, власну систему цінностей. Від самого початку Колонізації на Кліо панував культ сім’ї, і це було тим фундаментом, на якому творилася справжня, повнокровна цивілізація, а тепер, бездумно перейнявши звичаї перенаселеної метрополії, ми стоїмо перед загрозою фізичного вимирання… Я глибоко поважаю землян, проте наша планета для них — всього лиш дешева комора рідкісних копалин, тоді як для нас — єдина у всесвіті Батьківщина.