Леонід Сапожников - Вічний рух

І з кожним разом відчувалося, що ми стаємо все ближчими та потрібнішими одне одному, незважаючи навіть на те, що й я не дозволяв собі жодних вільностей у поводженні з дружиною свого товариша. Десь підсвідомо я розумів, що матиму серйозну проблему, котру навряд чи вдасться без труднощів розв’язати, однак коли усвідомлення цього набирало конкретної форми, я відразу ж гнав його подалі від себе. Своєму щастю я побоювався зашкодити навіть думкою.

Що ж до решти часу, який Леанка віддавала своїм дослідженням в одному із наукових інститутів, то й тут я не нудьгував. Та легковажна бійка біля храму звела мене з організацією радикалів-федералістів, котрі вели безкомпромісну боротьбу з найменшими спробами вільнодумства у принциповому питанні — належності Кліо до Земної Федерації. В одному з будинків на окраїні міста щовечора збиралися запальні молоді люди, щоб поділитися інформацією, посперечатися, виробити тактику протидії різним течіям «сепаратизму», позмагатися в дотепності та різкості звинувачень на адресу Найсвятішого Отця — лідера і зрештою, просто цікаво провести час. Взагалі-то все це було новиною для мене, ще якихось два роки тому такі питання не цікавили практично нікого, хоча опозиція возз’єднанню з Прабатьківщиною існувала завжди. І вже після кількох зустрічей з радикалами я почав розуміти, що не зовсім правильно витлумачив дивні слова Андерса про останні кліотійські події. Ситуація була набагато складнішою.

У моїй пам’яті залишились давні-предавні спогади про запеклі суперечки, які вели між собою батько з дідом. Старий Лукач був ортодоксальним кліотійцем і просто-таки навіснів, коли хтось намагався довести йому, що всі ми — земляни, бо маємо спільних предків. Він підтримував безглузду та логічно суперечливу теорію про якусь одвічну неприязнь кліотійців до уродженців Землі, пов’язану з псевдобайдужістю Праматері до своїх дітей після загибелі Другої експедиції. Але ж тепер кожному відомо, що саме тоді людство розпочало жорстоку боротьбу зі смертельною небезпекою — вірусом Мейзена, і більше ста років жоден корабель не виходив за межі Сонячної системи. А який сенс було робити це пізніше, особливо після того, як з’явились перші досягнення в галузі темпоральної фізики і всі наддалекі польоти призупинили до появи нових практичних результатів? Чи винуваті земляни, що достатньо надійні темпоральні коридори, у яких завдяки локальному прискоренню часу можна досягти неймовірних відносних швидкостей, з’явились через довгі десятиліття? Але навіть все це навряд чи бралося б до уваги, якби на Прабатьківщині знали, що їх допомога потрібна комусь на Кліо. Важко повірити, однак, маючи принципову можливість вже півтора століття тому послати землянам повідомлення про себе, кліотійці так і не зробили цього!

Мій батько вважав мешканців Кліо представниками єдиної Земної цивілізації, для яких назва «кліотійці» визначає лише місце народження, так само як «марсіани» або «плутонійці». Він був ровесником нової ери, котра повела свій лік від посадки на Зеленій рівнині невеличкого десантного корабля Темпоральної служби Землі, та очевидцем усіх тих колосальних змін, що відбувались на Кліо протягом останніх десятиліть. Звичайно, батько віддав належне мужності та працелюбності наших предків, які перетворили малопридатну для життя планету у квітучу космічну гавань, але часто в розмовах та суперечках любив повторювати: «Неможливо жити одним героїчним минулим!» А майбутнє, на його думку, полягало у поверненні «загубленої, але щасливо віднайденої дитини» в лоно міцної материнської сім’ї. Він був серед найактивніших прихильників Федеративної угоди і її підписання вважав головним досягненням у своєму житті, а весь вільний від роботи час присвячував вихованню в дусі особистих переконань єдиного улюбленого сина, прагнучи не допустити повторення гірких помилок дідуся Лукача.

Я дотримуюсь заповітів свого батька і хоча «кліотієць» означає для мене трохи більше, аніж просте космографічне поняття, я ніколи не забуваю про нашу приналежність до могутньої цивілізації Матері-Геї.

Проте я відвідував зібрання радикалів не тому, що повністю розділяв їхні погляди. Наприклад, методи боротьби, які вони сповідували, одразу відштовхнули мене своєю різкістю та прямолінійністю, за що я тут же потрапив до розряду лібералів. Однак мені було цікаво проводити час у товаристві цих молодих людей, випробовувати себе в політичних дискусіях, і навіть трохи потішити самолюбство увагою симпатичних радикалок. Що ж до небезпеки, яка нависла над Кліо і мала б затьмарити веселу атмосферу зустрічей, то більшість із присутніх намагались її не переоцінювати, так само, як і я. І лише невеличка групка ультрарадикалів постійно закликала до пильності та вимагала проведення серйозніших акцій.