Леонід Сапожников - Вічний рух

Отак спливали день за днем, і в мене чомусь навіть думки не виникало, що потрібно якось розшукати Мартіна і зустрітися з ним хоча б заради ввічливості. Невдовзі я побачив його за столиком вуличного кафе в товаристві кількох приятелів. Поки я вагався підходити чи ні, Мартін сам помітив мене і ще здалеку енергійно замахав руками. Ми тепло обійнялися, як і личить давнім сердечним друзям, і невдовзі, зіславшись на термінові справи, Мартінові знайомі залишили нас на самоті.

— Ну, давай, Артеме, розповідай про своє життя-буття, — випередив мене Мартін. За час, що минув після нашої останньої зустрічі, він якось посерйознішав і справляв враження людини, котра досягла неабиякого становища в суспільстві.

Відверто кажучи, заводити в четвертий чи п’ятий раз одну й ту ж пісню не надто приємно, і тому я спробував якомога лаконічніше описати головне, уникаючи зайвих деталей. Однак Мартін не піддався на мої хитрощі. І незабаром я почав викладати йому такі подробиці, про які, здавалося, й сам давно забув. Коли тема нарешті була вичерпана, він похитав головою і з нотками легкої заздрості промовив:

— Ну, Артеме, про таке життя можна й мемуари писати! Це тобі не моє чиновницьке животіння на Кліо.

— А ти що, Мартіне, подався в чиновники? — здивувався я.

— Уяви собі, — засміявся Мартін, — та ще й не які-небудь. Перед тобою — шеф Сенатської канцелярії!

— О-го! — настала моя черга хитати головою. — І це такій людині немає про що розповісти?!

— Ну, чому ж, якщо тебе цікавлять скандальні подробиці сутичок між обранцями народу або помилки, яких здатен припуститися сенатор у словах типу «плебісцит», — тоді приготуйся слухати!

— Та облишмо їх, Мартіне, хай живуть! — відмахнувся я. — Не станеш же ти стверджувати, що весь свій вільний час проводиш у канцелярії чи залі засідань. А різні там офіційні прийоми, зустрічі зі знаменитостями, великосвітські раути та інші приємні атрибути політичного життя?

Мартін поглянув на мене з легкою усмішкою, потім враз посмутнішав і взяв зі столу свій келишок.

— Давай вип’ємо, Артеме, — запропонував він, — за політику, астронавігацію та нашу з тобою зустріч.

Ця несподівана зміна в його настрої мала б виглядати вельми інтригуюче для непосвяченої людини, роль котрої я грав, однак задати цілком природне в такому випадку запитання було вище моїх сил. Деякий час ми посиділи мовчки, нарешті Мартін зітхнув і промовив:

— Розумієш, Артеме, все, що ми маємо в нашому житті, утворює таку собі… піраміду, де кожен елемент чогось вартий лише при наявності інших… важливіших… Хворий чоловік не відчує справжнього щастя, поки йому не повернуть здоров’я, найкращий витвір мистецтва не принесе істинної насолоди голодному чи замерзаючому… Ти розумієш?

Він дивився на мене, все очікуючи цього банального питання, але я не міг, не міг змусити себе поцікавитись тим, про що давно вже знав, і лише невизначено кивнув головою.

— Вона покинула мене, — прозвучало гірке визнання Мартіна, і його губи торкнула невесела посмішка.

— Але чому, Мартін? — тільки тепер спромігся озватись я.

— Важко сказати, Артеме, — зітхнув він. — Ще дуже давно у наших взаєминах з’явився невеличкий, ледь помітний дисонанс, на який я просто намагався не звертати уваги. Тоді мені здавалося, що все це просто Леанчині примхи, котрих можна швидко позбутись, проявивши достатню твердість. Боже мій, яким же я був ослом!

Мартін відкинувся на спинку стільця, заплющивши очі, повільно похитав головою і по хвилі продовжив:

— Так, Артеме, я був ослом, бо замість того, щоб виявити та полікувати хворобу, заганяв її глибоко всередину. І так, уражені вірусом взаємного нерозуміння, ми з нею жили довгих кілька років. Аж поки не знайшовся привід… Ти пригадуєш мою колишню подругу з Молодіжного театру?

Я кивнув головою, і з глибини пам’яті виринуло гарненьке личко, в обрамленні пишного каштанового волосся, з великими, як тоді жартували, «працелюбними» губами.

— У той фатальний день я зустрів її цілком випадково, просто на вулиці, вперше за п’ять чи шість років, що минули після нашого розриву. Через кілька годин вона мала відлітати додому, на Землю, і тому, природно, весь цей час ми провели разом. Запевняю тебе, Артеме, то була звичайна зустріч двох давніх друзів, я не відчував ані крихти колишнього захоплення Геленою. Так ось уяви, вже на вокзалі, перед самісінькою посадкою вона просто-таки змусила обійняти себе та міцно поцілувати. І саме в цю хвилину моя люба дружина зайшла разом із сестрою, яка кудись відлітала…