Леонід Сапожников - Вічний рух

Впорядкувавши невеличкого квітничка і посидівши мовчки біля могили батька, ми з матір’ю неквапливо попрямували до виходу. Ех, тату, ну чому все сталося саме так, дико, нелогічно і незрозуміло? Адже ти був чудовим водієм, і ніхто з твоїх знайомих не повірив офіційній версії, згідно з якою ти не зміг виплутатись із банальної ситуації, котра під силу навіть початківцю. Слідство не дало достатньо обґрунтованої відповіді на головне запитання, і привид чиєїсь злочинної волі, що завис над нами тоді, так і не розвіявся дотепер. Мама розповідала, що в останній рік ти став якимось похмурим, неуважним і навіть дратівливим, і це ще один аргумент не на користь офіційної версії. Але кому, кому знадобилась твоя смерть? Мені часом здається, що якби я був тоді поруч з тобою, все могло повернутися зовсім інакше.

Вийшовши за старовинні ворота кладовища, ми одразу ж повернули до левікара, який знудьговано висів над вузеньким металевим рельсом в очікуванні пасажирів. Після тієї катастрофи мати стала панічно боятись аеромобілів, і я в її присутності теж намагаюсь триматися подалі від них. Отож, ми сіли до невеличкої комфортабельної кабінки і після кількох хвилин стрімкого лету вийшли у центрі міста. Похмурі думки встигли полишити нас обох, і мама, посміхнувшись мені на прощання, подалась кудись у своїх справах, а я потихеньку побрів давно не ходженими рідними вулицями.

Присягаюсь, у мене зовсім не було скільки-небудь чітких намірів, і лише тоді, коли серце чомусь прискорено закалатало, я зрозумів, що ноги самі ведуть по добре знайомому, сотні разів пройденому маршруту. Ще не так давно в будь-яку погоду, навіть радіючи легенькому дощику чи снігу, я повільно прогулювався, прикриваючись сутінками, повз цей будиночок. Тисячі разів я забороняв собі сюди приходити, але знову… щось непідвладне часу веде мене по незабутому шляху. У якійсь давній-предавній, ще паперовій книзі я прочитав чудові слова: «Старе кохання не іржавіє», і з тих пір прикриваю мудрістю предків свої ганебні вчинки.

Однак сьогодні я не дотримався основної умови — вирушити на цю прогулянку лише при настанні сутінок, і моя недбалість обернулась несподіванкою. Не встиг я подолати й чверті небезпечної відстані, як із будинку вийшла молода жінка, ступила кілька кроків униз по східцях і завмерла. Мої ноги враз стали ватяними, обличчя запалало вогнем, серце шалено закалатало в грудях, і, хоча я йі не повернув голови і продовжував іти, дивлячись прямо перед собою, щось усередині безпомилково відчуло, зрозуміло і заволало: це — вона, Вона!!!

— Артеме, Артеме! — почув я той далекий милий голос і відразу ж зупинився, неначе врісши у землю. Повернувся усім тілом, як зіпсований механічний робот і лише тоді зважився поглянути на підбігаючу до мене Леанку. На коротку мить в голові майнула думка, що зараз вона розкриє свої обійми, однак вона лише схопила мої зап’ястя, міцно стиснувши їх і тут же відпустила.

— Хей, Леа! — Я щосили намагався надати голосу невимушеності, але він звучав, як скрип старого гілля під натиском вітру, а слова застрявали в горлі шорсткими кам’яними брилами. — Я очам своїм не вірю!

— Невже я так постаріла, Артемчику? — засміялась вона.

— Що ти, Леа! — вигукнув я, подумки круто лайнувши себе за незграбність. — Просто ніяк не гадав зустріти тебе саме тут!

Леанка на мить спохмурніла, але відразу ж залилась веселим сміхом.

— Та про всяк випадок вирішив остаточно пересвідчитись, — вона лукаво примружила око, і я враз відчув себе школярем, з рук якого вихопили потаємну компрометуючу записку.

Мабуть Леанка зрозуміла, що припустилась невеличкої нетактовності, тому ледь зашарілась і схопила мене за руку.

— Чого ж ми стоїмо, Артеме? Заходь у гості, вдома нікого немає, і ніхто нам не заважатиме, — вона потягнула мене за собою, і я покірно почвалав услід. — Я пригощу тебе незрівнянною земною кавою!

О, небеса, безліч разів подумки я бував у цьому домі, сидів так близько від своєї коханої і вів з нею чудові бесіди — щирі та довірливі! Щоправда, там, у мріях, мої долоні лягали не лише на власні коліна, а губи не лише торкалися горнятка з кавою, але хіба ж не прекрасніша найскромніша дійсність від самих розкішних фантазій! Я розповідав Леанці про моє життя після закінчення школи, про те, як нечекано потрапив до Контактної експедиції і чим займаюсь тепер, далеко-далеко від Кліо, на Межі. Вона захоплено слухала, як я з дещо награним невдоволенням описував свою зовсім не романтичну роботу, скаржився на Чужаків, на їх небажання іти на прямий контакт, на сміховинну обережність власного керівництва. А моя душа буяла щастям. Потім розповідала Леанка. І здавалося, що це триватиме вічно. Холодна хвиля буденності хлюпнула лише тоді, коли Леанка запитала про особисте життя.