Скільки разів маленький колектив редакції поривався начхати на все, послати всіх подалі й писати про більш приємне. Але, мабуть, у цих людях було щось таке, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в трясовині брехні й лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно позатуляли роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.
— Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у наших демократів недостатньо компромату», — сказав Ігор, допиваючи свій чай.
Пархоменко в цей час у коридорі готувала до виходу саморушне крісло.
— А ти її, до речі, так і не дописав, — зауважила вона.
— А ось зараз і допишу. В редакції, — Ігор поглянув у вікно на простору порожню вулицю і якось відчужено сказав. — Так, не заздрю я Торфу, якщо він вирішить дати нам за це по тім’ячку. Добре, коли для нього це обійдеться тільки лікарнею…
— Ти б хоч вголос цього не говорив, — сказала мати, підходячи до Ігоря. — Їм же і так дістається. Ну, їдемо?
Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.
— Не знаю… — раптом сказав Ігор. — Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.
Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.
— Нічого собі, — здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. — Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.
— Тому ми й їхали вчора по Адміральській, — зазначив Ігор, — де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?
— Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.
— Я теж, — зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. — Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…
***
У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.
— Здрастуйте, дівчата! — сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.
— А, Анатолію Михайловичу! — відгукнулася редактор. — Яким вітром?
Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.
— Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?
— Пропонував заткнутись і лягти під нього, — відповіла Пархоменко. — Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.
Вона говорила і паралельно підписувала дискети.
— До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.
— Що? — вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.
— Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, — тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.
Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.
— А хто вам сказав, що ми злякалися? — сказала вона, розглядаючи газету. — Ми вже давно нічого не боїмося.
— Авжеж, — зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. — Та все ж, надалі будьте обережнішими. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.
— Постараємося. Проте, напевне, саме з цим був зв’язаний приїзд у місто Живописця, нині покійного?
— Ви і це вже знаєте… — Андрійчук не відловів на пряме запитання.
— Ну, четверта влада, як бачте.
— Ось дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?
— Що, все знати?
— Ні, виживати. Адже, якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому шию б уже скрутили, а газету — закрили або купили. У вас же навіть охорони доброї нема. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви наче зачаровані! Чи, може, на вас у церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, та все ж…
Тут у розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Немічне тільце за комп’ютером в інвалідному візку, рівний прямий погляд свердлячих наскрізь карих очей. Словом — Вадим Космосе, або просто Ігор Пархоменко.
Читать дальше