Володимир Васильєв - Миколаївське небо

— Так це ж був Льовка Кабель, з команди Журавля. Тільки я не знала, що він зробився кілером.

— Він, може, й ні… А з ним був хто-небудь?

— Так. Чолов’яга якийсь…

— Як він виглядав? Могла б його впізнати?

— Думаю, що так. Високий, у капелюсі, одягнений пристойно…

Тарасов одним рухом дістав зі своєї теки фотографію Живописця.

— Він?

— Точно. Він. Хоча той був трохи темнішим, певно, загорілий.

Де нам до Америки-Європи з їхніми вишуканими якнайтоншими психофізичними методами виціджування інформації з підозрюваних. З їхніми кваліфікованими поліцейськими, психологами-гіпнотизерами й дорогою апаратурою. У нас — усе набагато простіше, хоча й не менш ефективно. Особливо, коли йдеться про таких довгов’язих сонливих пройдисвітів, як цей Льовка Кабель. Достатньо протримати його добу в КПЗ разом з вошивими бомжами, без жодної можливості зв’язатися із зовнішнім світом та барвисто вималювати йому тюремні перспективи, якщо він мовчатиме. Природно, його бос Остап Торфянян, голова виборчого штабу Журавля у місті (який, напевне, не має до цього жодного стосунку), навряд чи погладить Льовку по голівці за зв’язок з усюди розшукуваним злочинцем. У кращому випадку Торфянян його ж підставить і кине, ну, а в гіршому… У гіршому він сам розпочне проти Льовки показовий судовий процес, демонструючи всьому люду свою чесність і принциповість. І вже точно доведе справу до логічного кінця: Льовка одержить на всю котушку! Насамкінець не завадить навісити кілька синців для профілактики, і клієнт готовий, можна брати голіруч.

Подібні навчально-методичні заходи на таких, як Льовка, завжди справляли належне враження, і ось вже він, хлюпаючи й підтираючи рукавом соплі, сидить у кабінеті Андрійчука, готовий викласти навіть те, чого не було. Одним словом, Промокашка з усім відомого фільму.

— А все через цю сучку Пархоменко… — прогундосив Кабель.

— Це редактора «Незалежної Постаті», чи що? — не зрозумів Андрійчук. — А вона ж тут до чого?

— А до того! До того. Ніхто не може заткнути рота їй та її газетці.

— Ну?

— Ну, ось ми і вирішили дещо придумати. Звичайно, — крайній захід. А що робити?! Вони нам усі вибори перепаскудять!

— Стривай, стривай. Хто це «ми»? — Андрійчук не помітив, як запалив цигарку.

— Та я з корешами.

— А Торфянян?

— Він нічого не знав. Але від такого розвитку подій він теж би не відмовився. Загалом, я хотів проявити ініціативу, випендритися перед ним, так би мовити, піднятися в його очах. Піднявся…

— Так, ну і що ж ви вирішили?

— Ну, що вирішили? Ви, напевно, знаєте, що вона, ну, Пархоменко, цього вівторка проводитиме прес-конференцію. Тому саме доречною була б засідка в сусідній будівлі, гвинтівочка з оптичним прицілом… Коротше, гахнути ми її вирішили. Та так, щоб усі бачили. Та так, щоб ніхто не підкопався. Ніхто, крім Живописця, на таке не здатний…

— Та як же ти на нього вийшов, падлюко?! — не витримав Тарасов, що досі сидів мовчки.

— Через Уазика, місцевого авторитета. Він мене з ним і звів.

Залишалося тільки сплюнути й розвести руками. «Так, що глибше в ліс, то більше дров, — думав Андрійчук. — А гра все більш непередбачувана…» Що далі? Торфяняна турбувати поки що рано… Спершу варто з’їздити до Пархоменко й порадити їй підвищити пильність.

По дорозі в редакцію «Постаті» Андрійчук купив газету і в котре задумався над цим феноменом. Закривали і розоряли навіть куди більш нейтральні видання, а деякі з «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах або відпочивали на кладовищі, зрозуміло, не без сторонньої допомоги. А цим — хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий «дах» не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста — немов ковток свіжого повітря.

— Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі відлежуватися ніколи, — сказала Пархоменко, рвучко зриваючи з сина ковдру. — Я вже готова тебе піднімати, одягати, умивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?

— Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? — сказав Ігор, сідаючи на дивані. — І коли все це скінчиться, — пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.

— Після виборів, — відрізала мати, кидаючи йому сорочку. — Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Постать» перестануть намагатися підім’яти.

— Я б навіть сказав «невразливу постать»! — засміявся Ігор. За сніданком вони обговорювали зміст чергового номера газети. Звісно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (хай навіть вони й спочили в Бозі). Але заголовки на кшталт: «Претендентів багато, а Патрон — один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, врешті решт, — «Почім опіум для народу, товариші комуністи?», наводили на глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як мистецтво, культура, наука… І ці підозри повністю підтверджувалися. У статтях під такими помітними заголовками, безперечно, йшлося про одне: про все ту ж найдавнішу професію — політику.