Георгій Кузьмін - Билиці та вигадки нашого футболу

Збір розрізнених, суперечливих, фактів розтягнувся, через цензурні причини, на чверть століття. Літом 1992 року все було готово для прориву блокади мовчання про дійсні події навколо так званого «Матчу смерті». Відсутність книговидавця посилювалася ще і протидією людей сталінського мислення, що не втратили впливу. Вони не бажали розвінчувати міф, про який стільки всього знято, складено, написано, на фальшивих конструкціях якого стільки побудовано, і відкрито говорили мені про це.

Сьогодні, з висоти свого віку, я теж вважаю, що радикально руйнувати «небилицю-42» не варто. Хай ця легенда залишиться прекрасною казкою для наших онуків і правнуків про футболістів, що здійснили спортивний подвиг в атмосфері тотального страху і навислої над ними небезпеки. Головне – відокремити зерна від плевел, зняти ідеологічний накип неправди. А такі спроби робляться. І добросовісні, здавалося б, автори, закликаючи до гуманізму, силкуються протягнути в рятівники спортсменів окупованого Києва Георгія Швецова та інших свідомих перевертнів.

А коли доморощені гуманісти тягнуться до західних зразків, то вже там і поготів у нескороминущій моді – терпимість до будь-яких національних груп, толерантність і, як писав Василь Аксьонов, навіть грація в міжнаціональних відносинах. Швецов же ніколи не приховував, що ділить киян на своїх в дошку і чужих, удачливіших при Радах, ніж він, Жорка-Паровоз, на «чистих» українців і «нечистих». Отже, облиште, панове заступники! Благими намірами Швецова, його подільників була вимощена дорога до Бабиного Яру і для Трусевича, Клименка, Кузьменка, і для першого адміністратора київського «Динамо» Лазаря Когена, і для тисяч інших ні в чому не повинних жертв фашизму.

Тоді, в 1992-му, я почав підозрювати, що пробити серйозний пролом в закостенілій версії подій «Матчу смерті» не вдасться. Виручив Віктор Нікіпелов. Товариш по службі Арнольда Мельника, що виїхав на той час до США, Нікіпелов редагував один з перших в Україні вільних від оков минулого тижневик «Київські новини». Завзятий уболівальник, Віктор з подачі гуру спортивної журналістики нашої країни Валерія Мирського дав добро на публікацію, за що я їм щиро вдячний.

Так у вересні—грудні 1992 року в тринадцяти числах підряд побачив світ газетний, значно скорочений варіант. Вінчало публікацію одкровення про всі матчі динамівців під прапором «Старту», про обстановку (за розповідями очевидців, що розімкнули вуста), що панувала в окупованому Києві…

Пізніше я навіть порадів, що не опублікував книгу окремим виданням. Дуже багато нез'ясованих моментів залишалося, дуже багато зберігалося суперечностей у свідченнях свідків і в доступних тоді документах.

Архівні дослідження генерала Держбезпеки Володимира Пристайки, величезна дослідницька робота київського статистика Анатолія Коломийця і його московського колеги Акселя Вартаняна, уточнення і доповнення, які вдалося зробити мені, – все це допомогло відповісти на багато таємниць, окрім, мабуть, однієї…

Тепер я маю право запропонувати читачеві свою версію бувальщини і небилиць нашого футболу XX століття.

У Києві теплінь. Після березневих завірюх за десять днів розпустилися верби. Квітневий полудень. Вулиця Прорізна, тоді ще Свердлова. Плюс двадцять п'ять. З напівтемряви магазинної підсобки, де приймають на комісію антикваріат, прозирає торговий зал. За його вітриною блищить весною вулиця з квапливими перехожими, газуючими авто і п'яним громадянином, що обіймає дерево. Вродлива мама котить коляску, примовляючи з щасливою усмішкою на обличчі:

– Не треба, Ванечко. Тише, мій солодкий!

На іншій стороні Прорізної – фотоательє. Крізь чисто вимиті стекла закладу із сторічною історією видніє товстий фотограф у малиновій сорочці і підтяжках. Він пам'ятає наших батьків молодими і такими ж прекрасними, як Київ в описуваний день за тиждень до атомної катастрофи… І вже зовсім на задньому плані, в глибині залитої світлом студії, позує черговий клієнт. Вимучена усмішка. Секундна пауза. Вас знято. Хто наступний?

…У приймальні антикварного магазину на комісію наступною виявляється вельми немолода пані з дивовижною срібною дрібничкою, що нагадує маленький самовар. На її почорнілій від часу поверхні можна розібрати напис: «Кубокъ Павла Карловича Вешке для господь спортсмъновъ. Кіевъ. Август 1911 года».

Погляд крізь вікна, погляд крізь роки. Ось-ось вибухне Чорнобиль. Зникне в чиємусь серванті старий приз і тут же виникне інший – Кубок кубків з футболу. Адреса у нього буде знайомою: Київ, для панів спортсменів. Тільки три чверті століття опісля…