Георгій Кузьмін - Билиці та вигадки нашого футболу

Микола Васильович залишив щоденник, записи і рідкісні документи післяреволюційних і довоєнних часів. Мова в них йшла переважно про становлення одеського футболу. На берегах Чорного моря в 1920-х у команді «Січневець» розцвіла плеяда братів Кривчень, найзнаменитіший з яких – Олексій – дивовижно співав і став згодом народним артистом СРСР, солістом Великого театру, де в 1950—1960-х разом із Рейзеном і Петровим виконував усі басові партії. Але і про київські події трохи пізнішої пори було викладено на папері і повідано мені теж немало.

Микола Васильович тісно спілкувався з Щегоцьким, Махинею, Балакіним, Свиридовським, Мироновим, Волковим, Ідзковським, іншими футбольними «зубрами» Києва. Він був членом республіканської колегії суддів, засідань якої не пропускав. Усе це зробило дядька Колю, як я звик його називати, одним із джерел майбутньої оповіді. Джерелом незамінним, оскільки Кривченя чимало років працював головним інженером київського хлібозаводу № 1 і, природно, знав колегу Йосипа Кордика, що зіграв помітну роль у долі цілої групи майстрів футболу, що залишилися в окупованому Києві. Чудово пам'ятала Кордика і моя мама, Ольга Сергіївна, яка працювала напередодні війни і після повернення з евакуації інспектором з якості товарів хлібопекарської промисловості.

Такі життєві хитросплетіння розпалили мій інтерес до «Матчу смерті». Я забажав стати футбольним журналістом.

Далі – більше. Поступивши на вечірнє відділення філфаку Київського педінституту імені Горького, я опублікував декілька заміток в «Спортивній газеті» і на безмірне своє щастя потрапив туди на роботу як кур'єр. А через рік уже числився у відділі футболу.

У нашу вузеньку кімнату на другому поверсі Великої Підвальної № 36 любив заглянути на вогник Костянтин Васильович Щегоцький, що мешкав неподалік, – провідний форвард і капітан довоєнного київського «Динамо». Його ми слухали, роззявивши роти. Одного разу в 1970-му щуплий Щегоцький зіткнувся в редакційному коридорі з широкоплечим рудоволосим хлопчиною (рот до вух, обличчя у віспинах і веснянках), церемонно розкланявся з ним, а нам кинув:

– Хутчіше за тим хлопцем, беріть у нього інтерв'ю. Це ж майбутній київський Пеле, якщо не знаєте.

Ми не знали. Але здогадувалися, що рудоволосий центр нападу на прізвище Блохін, який тільки-но повернувся з першої зарубіжної поїздки у складі юнацької збірної СРСР, шитий не ликом, а вельми міцними нитками, якими раніше зшивали шкіряну оболонку футбольних камер. Віщун Щегоцький, як завжди в зрілі роки, мав рацію. Блохін в перекладі на португальську незабаром зазвучав серед радянських уболівальників, як Пеле, київський, український, всесоюзний Едсон Арантес до Насіменто…

Тинятися довгими редакційними коридорами, де ми і в настільний теніс умудрялися грати, і до новеньких співробітниць залицятися, було весело і повчально. Скільки відомих осіб траплялися назустріч! Акопов і Подольський, Колчинський і Людмирський, Теппер-молодший і Ошенков-старший, Мурашов і Щанов, Виставкін і Денисенко – всіх не перерахуєш, хоча треба було б.

У жовтні 1967 року, напередодні першого домашнього матчу киян в Кубку чемпіонів, головний редактор Всеволод Дмитрук доручив мені взяти інтерв'ю у майстра інструментального цеху з Бердянська Євгена Головашова. Гість жадав потрапити на історичний поєдинок динамівців з шотландським «Селтіком» і пропонував навзамін унікальний документ – квиток, датований 22 червня 1941 року, на матч – відкриття нового київського стадіону імені Микити Хрущова, що так і не відбувся, між господарями і московською командою ЦДКА.

Докладніше я розповім про це в розділі, присвяченому стадіонам столиці України. Зараз же згадую про історію з квитком як про одну з гирок на вагах сумнівів: чи занурюватися в пучину незвіданого заради тоді абсолютно непередбачуваного кінцевого результату, та ще при мовчазному несхваленні мудрого головреда… Знайомство в ложі преси матчу «Динамо» – «Селтік» з цілим сузір'ям корифеїв футбольної журналістики Радянського Союзу – Юрієм Ваньятом, Львом Філатовим, Олександром Віттенбергом, Борисом Федосовим спрацювало катапультою: занурюватися!

І початковий удар по м'ячу, вже з центру поля, був нанесений під новий, 1968 рік, коли за завданням Бориса Федосова я написав у «Вістях» нотатку, присвячену 60-літтю Антона Леонардовича Ідзковського, «воротаря республіки». Так я познайомився з іще однією легендарною особою нашого футболу.