Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

«На передмістю Александра живе сім’я грецька (еллінська), в той же час, коли нова віра взяла вже силу і в свою чергу стала тіснить і гнати тих людей, що держалися давнішої віри й кохалися в давній науці.

Теокріт, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанню, має цілу бібліотеку – збір папірусів, його діти, син 17-ти і дочка 15-ти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.

Ясний день, по полудню. Син і дочка Теокріта сидять у своєму середньому дворикові; син чита й оповіда сестрі. Приходить старий чоловік, сусіда, дуже збентежений, і каже дітям, що їх батька схопили в храмі (на сходах до храму); його ув’язнено за те, що він «ширив єресь», проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав – «нема рабів божих», єсть і повинні бути люди, вільні «тілом і духом».

«Начувайтесь лиха», – сказав старий.

«Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять, яко писання «єрицьке», «поганське».

Дівча плаче, потім радиться з братом – що робити. Зважають, що треба поховати хоч найдорожчі писані речі… Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати (коротка сценка). Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають у пустині, просто в пісок. Ніч кінчається, сонце ледве встає. Обоє встають на коліна, припадають до землі, молять Геліоса берегти їх скарби. Може, настануть кращі часи. Може, коли хтось знайде ці скарби, – і дознається великої мудрості: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!»

Скільки в цій простій, нехитрій історії стоїчного оптимізму, дихання притчі ошляхетнює наші душі, зерно задуму не встигло стати колосом, не відродилося в ньому, але існує в палахкотливій нездійсненості маленького шедевра!

…Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу. Цей псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди зафіксований в пам’яті кожного українця, і не тільки українця. Нехай для декого дзвін цього імені пов’язаний лише з назвою одного з найкрасивіших київських бульварів, або з найменуванням школи, де навчається його син або дочка, або столичного театру, але все ж таки гордий дзвін цього імені в серцях мільйонів людей породжує не тільки спогад про «Лісову пісню» або «Досвітні вогні», але і палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ, що спородив її в чорне царське лихоліття.

В історії українського народу немає іншого імені, окрім, звичайно, Тараса Шевченка, яке б з такою безсумнівною силою прометеївської гідності, з такою майже нелюдською болісною чистотою сконцентрувало в собі всенародну думу про гордливу зневагу до всіляких кайданів і бойовий заклик до честі й непримиренності:

Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану, в останній її приїзд до Києва в 1913 році. Вона налягала всім своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась, ледве трималась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі Очі світили на все лице, бездонні Горе-очі, світились на всю Стрілецьку, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.

Муки виснажували її з дитинства. З дитинства навчилась вона «крізь сльози сміятись». Вже у десять років з’явились перші ознаки туберкульозу лівої ноги, а незабаром і лівої руки. Потім хвороба перекинулась на легені й нирки. В одному з листів 1912 року Леся називає своє життя постійною війною з сухотами. За цю «тридцятилітню» війну вона перенесла декілька складних і болючих операцій, прикута до постелі, довго перебувала в гіпсі, ходила то за допомогою костурів, то за допомогою складного і тяжкого апарата на нозі. Лікувалася в Криму і в Одесі, в Бессарабії і в Болгарії, в Німеччині і в Італії, в Єгипті і в Грузії. Постійна невблаганна війна тіла і духу. З Кассандриною прозорливістю вона бачила свою подальшу долю:

«…мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талан, то він не загине, – то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей…»