Гаррі Каспаров - Зима наближається

Просто дивно, як швидко забуто уроки перемоги в Холодній війні. У час найвищого піднесення сил свободи та демократії Захід раптом припинив свій тиск. Маючи на своєму боці перевагу у військовій, економічній та моральній силі, він повністю змінив стратегію.

У нинішню еру глобалізації та хибної рівності для багатьох із нас може бути важко пригадати, що більшість лідерів Холодної війни безпосередньо зіткнулися зі справжнім злом під час Другої світової війни. Вони не мали ілюзій щодо здатності диктаторів виправитися, якщо дати їм шанс. Вони на власні очі бачили реальні загрози та жахіття концентраційних таборів. Вони також знали, що у війні можна застосувати ядерну зброю. Проте для наступних поколінь ця думка стала майже неймовірною. Це сором, що сьогодні Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна сприймають ледь не як героїв коміксів, наче якихось міфічних потвор, що уособлюють подолане багато століть тому античне зло.

Але ж зло не помирає, як і історія не закінчується. Подібно до будяка, зло можна скосити, але ніколи повністю не викорінити. Воно чекає на свій шанс прорости крізь щілини нашої пильності. Воно здатне пустити корені в поживному ґрунті нашої самозаспокоєності або навіть на уламках поваленої Берлінської стіни.

Після падіння Стіни комунізм нікуди не зник. Близько півтора мільярда людей і сьогодні все ще живе під комуністичними диктатурами, а ще півтора мільярда — у державах із різною мірою обмеження свобод, включаючи, звісно, багато колишніх республік Радянського Союзу. Прагнення одних людей експлуатувати та правити іншими за допомогою диктату та сили нікуди не поділося з падінням Стіни. Що справді зникло — або принаймні різко зменшилося — так це бажання вільного світу мати тверду позицію щодо підтримки пригноблених.

Ця зміна є зрозумілою, адже вона демонструє прагнення громадськості нарешті завершити десятиліття напруженості та протистоянь. Білл Клінтон, який прийшов до влади в США в 1992 році, став першим президентом покоління бейбі-буму, і він підсумував тодішні настрої людей, відзначивши, що настав уже час відійти від жорсткого маніхейського світогляду Холодної війни. Тим часом зуби дракона лише підростали. 1994 року почав своє пожиттєве перебування при владі білоруський диктатор Лукашенко. Його колеги-диктатори із Середньої Азії — Назарбаєв у Казахстані та Карімов в Узбекистані — лишаються при владі вже понад чверть століття. І зовсім не випадковість, що дві країни колишнього Радянського Союзу, які мають найбільший потенціал, аби вирватися зі сфери тяжіння Росії, — Грузія та Україна, — були атаковані Росією й частково окуповані.

Щоправда, ці узурпатори та диктатори не становлять такої загрози для світового порядку, як Радянський Союз, незважаючи навіть на всі спроби Путіна зібрати нову версію СРСР за допомогою торговельних угод, залякування та маріонеткових лідерів. Окрім військової потужності, СРСР становив загрозу через агресивне просування своєї отруйної ідеології — комунізму, здатного поширюватися далеко за межі державних кордонів. Утім, Путін іще донедавна вважав, що можна грабувати Росію та консолідувати владу, не спираючись на щось бодай схоже на ідеологію. Єдиним девізом його правлячої еліти було «Крадімо разом!» — використання державної влади для переміщення грошей до кишень тих, хто мав цю владу. Однак із погіршенням економічної ситуації в Росії Путіну довелося звернутися до останніх розділів у довіднику диктатора та пошукати нові способи, щоб виправдати свою роль верховного правителя.

З 2013 року Кремль та різні його рупори поєднали останні утиски геїв із відверто фашистською риторикою мас-медіа про «не-російську» поведінку, державну зраду та ворогів нації. Деякі з цих промов включно з кількома від самого Путіна так сильно нагадують промови нацистських лідерів у 1930-ті, що, здається, там лише замінили слово «Фатерлянд» на «Батьківщина». Але, як добре розумів Гітлер, рано чи пізно внутрішні вороги закінчуються й доводиться шукати їх за кордоном. Звісно, демонізація Сполучених Штатів у державних російських ЗМІ тривала вже з десяток років, але цього було недостатньо.

Коли після протестів Євромайдану, що вимагав більшої європейської інтеграції, путінська маріонетка — президент України Віктор Янукович — утік із країни, Путін побачив у цьому свій шанс. Посилаючись на потребу захистити росіян в Україні, він спочатку окупував та анексував Крим, а потім почав роздмухувати насилля шляхом підтримки Росією «ополченців» на сході України. Невдовзі, незважаючи на дедалі більш абсурдні заяви Кремля про зворотне, російські війська та важке озброєння перетворили конфлікт на справжнє вторгнення.