Гаррі Каспаров - Зима наближається

Єльцин заслуговує на те, щоб його пам’ятали не лише за пияцтво й виступ на танку під час спроби серпневого путчу. У грудні 1991 року західний світ із глибокою підозрою спостерігав, як Михайло Горбачов був змушений скласти свої повноваження президента СРСР. Мало хто тоді вірив, що Єльцин очолить революцію, яка врешті змете комуністичні установи та розвалить радянську імперію. Проте саме Єльцин, а не Горбачов вивів Росію із задзеркалля на сонячне світло. А потім, протягом болючого перехідного періоду, росіяни поступово втрачали ілюзії щодо осяйного майбутнього, що чекає на них просто за рогом. Корупція, бідність, злочинність і війна на Північному Кавказі робили щоденне життя в Росії доволі огидним, і основну провину за це люди покладали на Єльцина.

Але хто б зумів знайти простий шлях назовні наприкінці 1991 року, коли розпався Радянський Союз і єдиним важливим питанням було виживання як російської держави, так і її народу загалом? Таранної сили Єльцина виявилося достатньо, щоб зруйнувати в’язницю минулого, але йому не вистачило підготовки й креативності, щоб спроектувати палац майбутнього.

Попри всі виклики, у 2000 році росіяни жили в тій самій системі координат, що й решта цивілізованого світу, міряючи успіхи та невдачі свого життя за тими самими стандартами. Як і багато моїх співвітчизників, я завжди підтримував Єльцина й голосував за нього з великими очікуваннями з 1989-го до 1993-го року й тяжкими почуттями в 1994-му та 1996-му, коли єдиною його великою чеснотою залишилося стояння на заваді комуністичному реваншизму.

Розчарування росіян в останні два роки його перебування при владі зростало через нездатність Єльцина провести необхідні реформи та викорінити корупцію з політичного й економічного життя Росії. Але, відверто кажучи, ми не мали жодної реальної альтернативи. Оцінюючи плюси й мінуси правління Єльцина, хтось може сказати, що він не зумів видалити з російського ґрунту сім’я комунізму та КДБ, але принаймні не давав їм проростати на його очах.

Сьогодні Ленін усе ще лежить у мавзолеї на Красній площі, а дві заборони Комуністичної партії (у 1991 та 1993 роках), яка продовжує влаштовувати марші під знаменами Леніна й Сталіна, виявилися тимчасовими. Як завзятий антикомуніст, я був би останнім, хто виправдовує таку м’якість щодо залишків кримінальної радянської держави. Тим не менш я розумію, що Єльцину було нелегко завдати останнього удару по режиму, який підніс його на верхівку номенклатури.

Схоже на те, що найважливішою річчю, яку зробив Єльцин, було те, чого він не зробив, коли прийшов до влади. Після того, як у жовтні 1993 року були перегорнуті найчорніші сторінки посткомуністичної російської історії, та після кількох кривавих днів у Москві Єльцин відмовився зробити те, що майже безумовно зробили б його опоненти, — знищити іншу сторону. Уперше за всю російську історію новий правитель не розігнав переможених, щоб посилили свій контроль. Навіть більше: поступово вони взагалі були залучені до політичного процесу. Єльцин лише оголосив дострокові вибори й прийняв незалежний парламент.

Ніде й ніколи ще такого не було, щоб професійний бюрократ буквально вистрибнув на передній край, озброєний прагненням руйнувати бар’єри та відчиняти двері, що були замкнені так довго. І все одно непослідовність Єльцина була безмежною. Він дозволив регіональним лідерам мати більше влади, але потім поринув у трагічну війну в Чечні. Він розпочав битву проти особливих привілеїв для еліти, але потім відкрив шлюзи олігархам для розкрадання країни. Сприяв вільним і чесним виборам, але врешті не міг допустити, щоб верховна влада здійснювалася через волевиявлення народу.

Було зрозуміло, що Єльцин не зможе лишитися при владі внаслідок чесних виборів і без зловживань. З цієї точки зору поліцейська держава Путіна була визначена наперед. Путін мав лише слідувати своїм інстинктам і плисти за течією. Єльцин провалив заключний та найважливіший тест. Крихкі демократичні структури, які він дозволив сформувати, не змогли пережити його власну потребу у владі й безпеці. Він не зумів створити стійкі інституції. Структури та свободи, що покладалися на його керівництво, існували лише тому, що він їм це дозволяв. У такої системи не було жодного шансу витримати відхід правителя, який її створив.

Найгірше, що його крах отруїв свідомість російського народу, налаштувавши людей проти того, що вони помилково вважали неконтрольованим капіталізмом і демократією. Олігархи, які дорвалися до влади, вичавили з людей усе добре. Росіяни не бачили жодних переваг у, здавалося б, чудових виборах та вільному ринку. Нова правляча еліта була сформована з числа старих бюрократів і нових технократів, яких об’єднувала байдужість до цінностей ліберальної демократії. Боротьба між ними наприкінці 1990-х років за визначення наступника Єльцина могла завершитися інакше, але демократія програла б у будь-якому разі. Вони швидко визнали, що вибори й вільні ЗМІ можуть лише загрожувати їхньому захопленню влади. Тому те, що відібраний Єльциним наступник вийшов із КДБ, абсолютно не було збігом.