Така видатна сміливість обов’язково має стати зразком для наслідування. Адже Гавел служив для східних європейців еталоном етики, яким для радянських людей був Андрій Сахаров. Коли ми зустрілися востаннє в чеському посольстві в Москві у 2007 році, здоров’я Гавела вже було підірване, але його очі бачили Володимира Путіна наскрізь. Йому були огидні люди, готові вести перемовини зі злом замість того, щоб називати речі своїми іменами.
У своєму есе 2004 року про Північну Корею Гавел чітко висловив стосовно диктаторів непорушну істину: «Кім Чен Ір та йому подібні розуміють лише рішучість, наполегливість і переговори з позиції сили» [86] Václav Havel, “Time to act on N. Korea”, Washington Post, 18 червня 2004 p.
. Жодних розмов про умиротворення, жодного використання прав людини як розмінної монети. Якби ми мали більше лідерів на кшталт Вацлава Гавела, сьогодні нам, можливо, не довелося б так непокоїтися через подібних диктаторів.
Як же ми дійшли до нинішньої сумної ситуації? Коли саме ми перейшли від сприйняття радянських дисидентів як знаменитостей та віри, що обов’язком вільних є допомога невільним, до світу, де диктатори позують для знімків зі сноубордистами, а жертвам утисків кажуть дбати про себе самим? Повірте, я не ностальгую за минулим, за так званим золотим віком моєї уяви. Я не надто молодий, щоб добре пам’ятати ті часи, але не надто старий, щоб їх забути.
9 листопада 1989 року стало одним із найславетніших днів у відомій історії світу. У цей день сотні мільйонів людей звільнилися від тоталітарного комунізму після багатьох поколінь, які жили в суцільній темряві.
Сьогодні аж ніяк не бракує наукових суджень та й звичайних думок про те, чому Берлінська стіна впала саме тоді. Зазвичай я радо беру участь у цих нескінченних дискусіях, але ми повинні усвідомити, що, шукаючи конкретну причину в конкретний момент, можемо загубити суть цієї події. Ми точно знаємо, що без єднання вільного світу проти спільного ворога, без потужного протистояння, заснованого на відмові вести перемовини щодо цінності свободи особистості, ця Стіна стояла б і досі, а я, можливо, усе ще грав би в шахи за Радянський Союз.
Альянси, суперництва та різні варіанти реальної політики існували десятки років. З обох боків велику роль відігравали окремі особистості, від Рональда Рейгана та Маргарет Тетчер до Леха Валенси й Папи Івана Павла II, а також Михайла Горбачова, що випустив на волю сили, які не зумів контролювати. Основна ж тема була водночас простою та правдивою: Холодна війна точилася між добром і злом. Не менш важливо, що це було не якесь філософське питання, а справжня битва, варта боротьби. Суспільство підтримало зусилля цих видатних лідерів, а також боротьбу й принципи, які за нею стояли.
Отже, Стіна впала, і світ зітхнув із превеликим полегшенням. Війна, яка тривала протягом кількох поколінь, нарешті закінчилася. Загроза ядерного знищення, яка висіла над головами всіх нас, добігала кінця. Але за перемоги, хай і такі великі, зазвичай доводиться платити, навіть якщо ця платня полягає в ослабленні пильності переможця. Не було ані комісій з оприлюднення правди про комунізм, ані судових переслідувань чи покарань за страшні злочини соціалістичного режиму. КДБ змінив свою назву, але не змінив своєї суті.
І, звичайно ж, самозаспокоєння Заходу породило всіх його подальших ворогів, не лише Путіна. Нинішні диктатури мають те, про що СРСР навряд чи міг мріяти: легкий доступ до світових ринків, що фінансує репресії всередині країни. Причому це стосується не лише нафтових країн, таких як Росія, Іран і Венесуела, але й промислових також. Ідея про те, що вільний світ скористається взаємодією, щоб отримати важелі впливу на диктаторів щодо порушення прав людини, зазнала фіаско через неочікувану активність авторитарних держав. Адже вони готові експлуатувати цю взаємодію на повну, без жодних вагань, тоді як вільному світу рішучості часто бракує.
Політика економічної взаємодії дала диктатурам значно більше, ніж споживачів нафти, яку вони видобувають, та айфонів, які вони збирають. Сьогодні вони використовують Інтерпол, щоб переслідувати дисидентів за кордоном. Вони спонсорують або створюють політичні партії та неурядові організації, щоб лобіювати свої інтереси. Вони публікують у «Нью-Йорк Таймс» статті, повні лицемірних закликів до миру й гармонії. І все це вони роблять за одночасного придушення незгодних усередині країни, яке стало значно сильнішим, ніж будь-коли раніше. Ось вам взаємодія як вулиця з одностороннім рухом. Ось вам взаємодія як умиротворення. Це є нічим іншим, як провалом лідерства в просто-таки трагічному масштабі.
Читать дальше