Павло Штепа - Московство

ЦК КПУ наказав 24 серпня 1946 р. Інститутові літератури АН УРСР посилити контроль над літературою, боротьбу з українським націоналізмом, провести чистку у видавництвах.

«Професори Одеського університету: А. Незвідський, М. Степняк, Н. Дашенко навчали студентів націоналістичного світогляду. Наприклад, А. Незвідський звеличував Панька Куліша. Н. Дашенко вчив, що Київська Русь належить лише Україні, а Росія не має жодних прав на неї. М. Степняк учив, що «Наталці Полтавці» І. Котляревського не дорівнює жодний російський твір, бо російський фольклор не дає матеріалу на такий шедевр. Студентка Євтухова у своїй дисертації доводить, що російська література є цілковито чужа Україні, а писання українцями російською мовою називає «неволею». Студент П. Горох у своїй дисертації доводить, що російська література анітрохи не вплинула на українську, натомість європейська дуже вплинула. З 16 дисертацій філологічного факультету лише одна була на тему сучасної радянської літератури» [744] [744] «Літературна газета», 19 жовтня 1946. .

«Автори «Історії України» (видання АН УРСР) писали за М. Грушевським. Вони не показали войовничого духу, вирішальної ролі комуністичної партії. Вони цілковито не згадали про класову боротьбу в Україні, висунувши на перше місце боротьбу національну. Вони заперечили, що Київська Русь є спільною власністю росіян, українців і білорусів, приписуючи її лише Україні. Вони не показали, що український народ боровся за своє визволення завжди спільно з народом російським. Не показали, що російський народ багато допоміг українському визволитися з національної і соціальної неволі. Інститут суспільних наук АН УРСР припустився злочину, дозволивши видати таку явно ворожу працю. Цей Інститут взагалі не виходить за рамки національної обмеженості, занедбавши цілковито працю над історією російського народу. І добре зробив ЦК КПУ, що наказав ґрунтовно очистити Інститут від націоналістичних запроданців» [745] [745] «Радянська Україна», 20 вересня 1946. .

«Українські письменники та композитори надто захоплюються старою історичною тематикою, а не творять на сучасні радянські теми. Найкращі українські композитори: Б. Лятошинський, П. Козицький, М. Вериківський, Л. Ревуцький, А. Штогаренко не творять опер на сучасні соціалістичні теми. Конкурс на такі теми не приніс жодних наслідків, хоч нагороди були дуже великі. З 40 опер та балетів на сучасні радянські теми виставлено лише одну оперу та три балети… Українські композитори виправдовуються теорією про неможливість писати опери на сучасні теми. Дві третини їхніх творів відстають від сучасного життя на 2–3 століття. В них панує перебільшена ідеалізація давнього побуту України. Вони й сучасних радянських партизанів одягають у запорізькі кунтуші, чіпляють їм чуби та пхають люльку в зуби. Не розуміють, що за нашої прогресивної соціалістичної доби треба по-новому співати навіть козацьку пісню. А сучасні українські композитори наслідують давно забутий спів XVII–XVIII століть. Навіть М. Вериківський, який створив чимало радянських пісень про соціалістичне будівництво, навіть і він у своїх операх «Наймичка», «Пан Каневський» захопився мертвим етнографізмом та застарілими формами» [746] [746] «Радянське мистецтво», 8 жовтня 1946. .

Повість О. Копиленка «Чому не гаснуть зорі» (на тему зруйнування запорожцями 1635 року Кодацької фортеці) просякнута козацькою реакційною романтикою та ідеалізацією мертвої минувшини. О. Копиленко пропагує безкласове українське суспільство XVII ст. і саме ним пояснює непереможність, героїчність українського народу, мовляв, він був тоді об’єднаний однією вищою національною ідеєю. Отже, бачимо справжню буржуазно-націоналістичну пропаганду. Тож не дивно, що гуртки художньої самодіяльності ставлять театральні твори, написані в дусі національної української обмеженості. Замилування історичним минулим, національну обмеженість треба негайно припинити, доки ця зараза не поширилася» [747] [747] Ухвали ЦК КПУ. Див. там же. . «Наші театри засмічені мотлохом, що ідеалізує мертве минуле і нехтує живою сучасністю. Український театр виконає свій обов’язок лише тоді, коли пропагуватиме політику партії» [748] [748] «Літературна газета», 5 вересня 1946. .

Фільм «Українські мелодії» безконечно милується мертвою давниною, ідеалізуючи її. Жодної сучасної пісні там немає. Зображено боротьбу українського народу з німецькими окупантами, а в ній нема нічого про радянську владу. Автори фільму захоплюються мертвою історичною давниною так, що показують, ніби радянську армію 1941–1945 років надихає не любов до СРСР, а старі козацькі традиції, що про них співає радянським воякам старий кобзар. Ті традиції показано у фільмі, як непереможне військо гетьмана Б. Хмельницького. Показують глибоку пошану молоді до того старого кобзаря, пропагуючи цим реакційний погляд, мовляв, старі люди є мудріші за радянських молодих» [749] [749] М. Соломонов, «Літературна газета», 19 вересня 1946. .