Микола Хвильовий - Камо грядеши

І справді: при всьому своєму бажанні полемізувати саме з нею, ми, на жаль, щоби остаточно вияснити природу «ІІросвіти», мусимо звертатись до російських просвітян. Бo ж не можна полемізувати з троглодитами. Щодо останніх, то тут нам залишається тільки висловити свою глибоку пошану перед їхнім доісторичним інтелектуальним хистом.

Так от:

— Ми, «олімпійці», не збираємось писати трактату на тему «Наукова естетика». Ми маємо на увазі абетку, і пишемо її тільки тому, що змушені це робити. Бо й справді: нас, «олімпійців», які вбачають в мистецтві великого фактора в добу боротьби за комунізм, які взяли за своє гасло: «хай живе нове мистецтво», нас, «олімпійців», тривожать той ревізіонізм в марксистській естетиці і ті ліквідаторські настрої, які останніми роками виросли в чималого «напівбогданова».

Історія цієї справи у нас, на Україні, давня. Почалось зі славетного пролеткульту й продовжилось безславним кінцем панфутуризму та розквітом так званого «октябристського напостівства». Ще року 21 один із «олімпійців», саме Хвильовий, як «Дон Квізадо», оголосив похід проти пролеткультизму. Це було в той час, коли пролеткульт був, так би мовити, господарем становища, божком. Тоді «олімпійцеві» не хотіли вірити. Тепер, здається, повірилт, та… на жаль, не розуміють, що й «октябристський напостизм» і «октябрська» платформа з українськими виправками та додатковим tutti frutti (всяка всячина – іт.) - та ж сама напівбогданівщина, що й проти неї так завзято боровся Ленін.

І справді: обвинувачуючи нас в «попутництві», не розуміючи того, що «попутництво», по суті, є прояв зоологічного націоналізму (неньки чи матушки — однаково), що воно зовсім не доктор Тагабат, не « Кіт у чоботях», не анарх, не Огре, — наші опоненти остаточно заплутались і проморгали одну «прописну істину»:

— Всім їм jurare in verba magistri («божитись словами вчителя», Леніна в цьому випадкові), але всі вони від однієї неньки. Хоч це й дивно, але всі вони «однакові»: і напостівці, і лефівці, і пролеткультівці, і октябристсько–платформівці, і панфутуристи, і їм же ім'я — легіон. Всі вони виходять з основного визначення мистецтва

— «яко метод будування життя».

Взяти б цьому кагалові за свого ідеолога Чужака, що так завзято бореться проти споглядання («созерцания»), проти плеханівського визначення мистецтва

— «яко метод пізнання життя».

Бо й справді: всі вони проти бухарінської «систематизації почуттів в образах», проти тим паче — толстовської «емоціональної зарази» — всі вони проти ще багатьох, проти «ідеалізму», проти «старої» естетики.

Але яка ж їхня естетика? Бо ж сказати, що мистецтво є «метод будування життя», значить сказати вельми багато для нас, «олімпійців», і нічого не сказати для «молодої» молоді. Що ж вони під цим розуміють?

Ми не маємо можливості вдаватись у детальну критику цього вінегрету, ми візьмемо їхній основний аргумент проти плеханівської естетики, розберемо його і покажемо їхнє справжнє обличчя.

— «Принцип обезволення (пише Чужак) заложено в самій природі старого мистецтва».

Обезволення? Це, очевидно, тому, що старе мистецтво припускало момент споглядання? Того самого «созерцания», проти якого інтуїтивно воюють «енки»? Ми розуміємо: споглядання завжди було категорією «пасивного» порядку. Але чи не скажете нам, чому це ж таки старе мистецтво було великим позитивним чинником в розвиткові суспільства? Чи воно о6езволювало тільки пролетаріат? Так ви про це нічого не говорите. Ні, ви маєте на увазі його негативний вплив на всяку психіку. Ви гадаєте, що епоха мистецького відродження теж обезволювала своє суспільство, що Пушкін був чинником консервативного порядку, що Вольтер зіграв негативну роль в прогресі, що Мікеланджело ні чорта не вартий, що «облако в штанах» теж обезволює.

Чи, може, ви гадаєте, що «принцип обезволення» не є самим фактом? Тоді ясніш говоріть. Бо, на наш погляд, дуже ясно сказано. Ви відкидаєте «пасивний» момент споглядання — відціля ваше обезволення. Вас розуміють своєю дрібнобуржуазною природою і наші «енки». Але ви забуваєте, що воно, споглядання, завжди носить в собі під машкарою пасивності найвищу активність, найвищу динаміку, бо воно є «пізнання життя».

Такий основний аргумент лефонапостівства. І коли придивимось до нього ближче, побачимо:

— Під «методом будування життя» ховається не стільки безоглядний утилітаризм, пісарєвщина в «червоній» машкарі, ліквідаторські настрої щодо мистецтва, ревізіонізм плеханівської естетики, німецьке «просвітительство», скільки дрібнобуржуазний постулат рантьє нової формації, саме — непмана. З нової економічної політики він цілком задоволений, він її не хоче мислити як певного етапу диктатури пролетаріату. Для нього наше «всерйоз і надовго» ототожнюється з вічністю, бо «неп» — його кінцева мета, його ідеал. Він хоче будувати життя «по образу своєму й подобію» — тихе, самоварно–канареєчне, з пивною під боком. Для нього «червоне» становиться символом «ларкових карнавалів» і тієї блідо–рожевої республіки, що до неї він дійде без всяких вибухів, що ім’я їй: Франція. Він, непман, не допустить, щоб робітничий авангард пізнав всю складність переходового періоду за допомогою своїх художників. Це ж підготовка до нових боїв! І рантьє запевняє: то — виграшки, читай — «капітал». Чекай світової революції, я нічого не маю проти. Але покинь аналізувати сучасність. В твоїх же, мовляв, інтересах будувати економічну фортецю, а не ширяти в ефірах. Споглядання, «созерцательность» нічого не дають, бо вони приводять до «контрреволюційних висновків».