Лев Ребет - Світла і тіні ОУН

В цей час уряд Пілсудського зорганізував масовий терор супроти українців. Попри арешти колишніх українських послів, частину яких, як опозиційних до уряду, вивезено також до Берестя, переведено ще т. зв. пацифікацію, тобто масові побої українського населення та нищення українського майна відділами польського війська і поліції. Цей масовий терор тривав від половини вересня до кінця листопада 1930 р. і його завданням було, як назва цього терору показує, «присмирити» українське населення в Галичині. Польська влада втратила нерви в обличчі революційних настроїв серед українського селянства і масовими побоями, переважно непричетних до революційної роботи людей, пробувала зламати впливи ОУН.

На ділі руйнуванням здоров'я і майна невинних українців польська влада показала тільки своє безоглядно вороже ставлення до всього, що українське, і цим безмірно скріпила авторитет ОУН, яка постійно проголошувала, що від ворога абсолютно не можна очікувати справедливого ставлення, а вже поготів — поступок у нищівній політиці супроти українців. Впливи організації значно зросли в наслідок пацифікації, і ОУН від цього часу стає провідною силою на західньо-українських землях.

Провід залеґалізованих українських партій пробував з визвольної політики ОУН збити капітал для своєї політики. Провід цих партій, протестуючи проти стосування супроти українського населення засади колективної відповідальности, звертався до відповідальних урядових кіл з пропозицією допустити українську молодь до шкіл, до студій, дати змогу організувати її в масові спортові організації, щоб тим чином дати молоді зайняття і відтягнути її від революційної роботи. Діячі старшого покоління характеризували політику ОУН, нав'язуючи до росту впливів організації у висліді пацифікації, фразою «чим гірше, тим краще», мовляв, це е основна засада в стратегії організації. Вони докоряли молоді, що вона революційними виступами завдає шкоди «українському станові посідання», як вони називали толеровані ще подекуди польською адміністрацією здебільша ще за часів австрійської влади заложені українські школи і товариства. Ця адміністрація при кожній нагоді, часто без особливої причини, ліквідувала ці школи. З великою турботою про долю молоді вони перестерігали її перед революційною діяльністю, бо, йдучи цією дорогою, молоді люди часто будуть мати змарноване життя, недокінчені студії, втрачене по тюрмах здоров'я.

З перспективи часу бачимо, як помилялися галицькі «батьки народу». Недалекий вже був час, коли всі «реальні» ще довоєнні здобутки українського громадянства, всі ці школи, товариства, кооперативи, якими вони так дорожили, лиха доля мала одним помахом змести з поверхні. Недовго треба було чекати, щоб червоний молох поклав свою руку на західньоукраїнські землі, нещадно винищуючи всю національно активну частину українського населення. В обличчі цієї примусової, пасивної, але масової жертви — що значили життя і доля кількох соток чи тисяч молоді, які зазнали переслідування польської поліції!

Зате ця добровільна і продумана жертва дала вислід за кільканадцять літ. Бо прийшов час, коли всі наші національні установи були зліквідовані, коли всі залеґалізовані польською владою партії в обличчі приходу совєтської влади добровільно розв'язали себе, осталась одна ОУН на полі бою, ставлячи мужньо чоло новому ворогові. Революційне виховання організаційних кадрів і політичні впливи організації серед населення дозволили їй переключитися на боротьбу з новим окупантом.

Немов передчуваючи, які завдання будуть чекати ОУН за кільканадцять років, вона відкрила вже на самому початку своєї діяльности фронт проти російського большевизму, поборюючи існуюче тоді серед західньоукраїнського громадянства т. зв. радянофільство. Ця двофронтовість боротьби ОУН мала в другій світовій війні повторитися ще раз у драматичний спосіб.

В Західній Україні існував ґрунт для радянофільських настроїв. Одначе ці настрої виводилися не з соціяльного тла, хоч як воно, особливо в Галичині з її перенаселеним селом, було невеселе, а з загальнонаціональних моментів. Для пригнітаючої кількости радянофілів був найсильнішим поштовхом до орієнтації в той бік не большевицький режим і обіцянки комунізму, а факт, що за Збручем існувала якоюсь мірою українська держава і що там розвивалася українська культура. Ці факти унагляднював західньоукраїнському громадянству тодішній совєтський консул у Львові Лапчинський, український комуніст, зліквідований пізніше під час розгрому української культури Москвою. Прийняття української інтелігенції в консуляті, влаштовувані Лапчинським (іронічно називані націоналістичною пресою «ходженням на ікру»), були з боку ОУН трактовані як пактування з ворогом, який тільки з тактичних міркувань ніби чинить певні поступки т. зв. українізацією, а його пропаганда при допомозі цих поступок має поширити впливи Москви також і в Західній Україні.