Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Санітарні умови та харчування в спеціяльних тюрмах і політізоляторах до 1936 року були ліпші, ніж це було в інших в'язницях. Після 1936 р. стан надзвичайно погіршився. В'язні спали на ліжках, але вдень лежати на них заборонено. Тим в'язням, що мали на своєму рахункові гроші, дозволяли протягом 7 днів один раз замовити собі харчові продукти та туалетні приладдя, на суму не більше 5-10 карбованців. Кількість в'язнів обмежена в камерах від 1-го до 4-ох осіб. В політізоляторах — по 1 особі.

Світло в камерах по всіх тюрмах ніччю не гаситься. В'язнична сторожа весь час спостерігає в'язнів через «вовчок» у дверях. Підчас викликів на слідство арештантів ведуть коридорами так, щоб кожний з них нікого іншого по дорозі не зустрічав. В разі такої зустрічі, арештант мусить стати обличчям до стіни, а конвоїр попереджає зустрічного звуком: пс-пс-пс! Викликаючи того чи іншого арештанта з камери, охорона завжди запитує: «Хто має прізвище на літеру…» Називається лише перша літера прізвища, напр., «К», «М», «П» і т. д. В'язні, що мають початок прізвища на таку літеру, називають своє прізвище голосно і коли той в'язень, якого викликається на допит, нарешті назве прізвище, його виводить конвоїр з камери. Існують ще тюрми особливого призначення, в яких перетримують особливо важних для держави арештантів. До кляси особливо важних в'язниць належать і спецізолятори. Один з таких спецізоляторів знаходиться у самій Москві при МВД СССР. Він розрахований на кілька тисяч в'язнів.

Крім ув'язнення підсоветського населення, в тюрмах та концтаборах до 1935 року в СССР існували також і місця для спецпоселення, до яких засилали репресоване населення органами ҐПУ-НКВД. Під час єжовських чисток заслання на спецпоселення було тимчасово припинене, а за урядування народнього комісара внутрішніх справ Берії знову відновлено і вони існують досьогодні.

На місця спецпоселення або т. зв. заслання органами НКВД вивозили населення як індивідуально, так і масово — родинами, селами або навіть цілими районами й областями. Заслання — це свого роду також чистка, що іноді набувала надзвичайно широкого розміру. В 1929-33 роках на спецпоселення вивезено десятки тисяч українського населення, в зв'язку з примусовою колективізацією та «розкуркуленням». 1939 року, аж до початку німецько-совєтської війни 1941 року, на новозагарбаних Москвою західніх землях, Білорусі, Латвії, Литви та Естонії відбулися масові репресії населення, яке вивозили з рідних країн на нові місця поселення до віддалених районів СССР. За відомостями з різних джерел, під час тих масових репресій з західніх земель України вивезено на спецпоселення 20 % складу населення. Вироки ухвалювали та виконували органи НКВД на місцях. Частину українського населення в ті часи заслано і до концтаборів.

Як стало відомо з таємної промови Хрущова на 20 з'їзді компартії СССР з 1956 року, Москва плянувала заслати по війні все українське населення, то є 42 млн. Але, як твердив сам Хрущов, в СССР для того не знайшлося відповідного віддаленого місця. Отже, тільки через брак місця (?) не відбулося запляноване запроторення 42 млн. українського населення, а не через якісь інші причини. Своєю заявою Хрущов ще раз ствердив, що в пляні Москви давно передбачено зліквідувати Україну та винищити її населення поголовно. Після смерти Сталіна перепроваджується це і надалі російсько-окупаційною владою, лише з більш прихованими способами: добровільне переселення через Переселенчі установи СССР; «добровільне» заслання на цілини та перелоги до Сибіру і Середньої Азії, а також на будівництва; таємне виселення шляхом депортацій і т. д. Але Хрущов навмисне «забув» сказати в своїй таємній промові, що розстріли у Вінниці — це справа його рук і його урядування в Україні.

На місцях спецпоселення засланці повинні проживати постійно з обмеженими «громадянськими» правами (яких в СССР для звичайної людности взагалі нема). Людям, призначеним на спецпоселення, не оголошували, за яку провину їх запроторюють з рідних земель. Всі вони зараховані до категорії політично неблагонадійних. Виселення виконують різними методами. В більшості вивозять цілу родину, але досить часто застосовують і методу руйнування родини, тобто голову родини засилають в одне, а родину в друге місце. На спецпоселення вивозили також і дітей, бо вони теж вважалися «політично-неблагонадійними». В СССР, як відомо, згідно з законами, арештують за політичні «злочини» й дітей від 10–12 років. Їх засилають до концтаборів на 3–5 років ув'язнення нарівні з дорослими.