Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Розміри репресій в часи єжовсько-беріївських чисток набрали такого розміру, що «Особоє Совєщаніє» НКВД не мало фізичної можливості їх розглядати, совєтські тюрми були переповнені мільйонами невинних жертв, до концтаборів щодня етапами відправлялися десятки тисяч засуджених, а щоночі до в'язниць привозилися тисячі нових заарештованих. Тому при обласних НКВД були створені також «Особиє Совєщанія» і вони мали ті самі функції, що й «Особоє Совєщаніє» в Москві. Отже, фактично відновлено старі «тройки» ҐПУ, лише під іншою назвою. Поруч з обласними «Особимі Совєщаніямі» при управліннях міліції створено т. зв. «тройки міліції». Вони заочно засуджували заарештованих терміном до 3 років ув'язнення в концтаборах, але лише «соціяльно-опасний» та «соціяльно-врєдний елемент» — («сое» і «све»). До категорії соціяльно небезпечного елементу міліція зараховувала тих, які порушували правила паспортизації, дрібних спекулянтів; осіб, що жили у великих містах, у яких заборонено жити новоприбулим, в смугах, що прилягали до військових об'єктів та до підприємств і т. п.

В більшості адміністративне керування кожного концтабору в ті часи належало до управління табору, а на чолі його стояв начальник-службовець ҐПУ-НКВД. Але були й випадки, коли на начальника призначалося заарештованого відповідального працівника ҐПУ, засланого по кримінальному злочину. Напр., 1937 р. на Асфальтитових копальнях Ухто-Печорських концтаборів начальником був Чічканов, колишній працівник ҐПУ, засланий до табору на 3 роки по «побутовій» статті. Потім його заступив Воронін, працівник ҐПУ, який працював у системі концтаборів СССР від початку її створення — на Медвежій горі. Воронін був на Медвежій горі теж в свій час арештантом по «побутовій» статті. Начальником Ухто-Печорських концтаборів у 1936-37 рр. був Яков Мусійович Мороз — жид за національністю, колишній кримінальний злочинець, засуджений на 10 років. Вислужився перед ҐПУ-НКВД здібністю «виконувати» і «перевиконувати», за рахунок найжорстокішого та рафінованого визиску в'язнів, виробничі пляви ГУЛАГ-у. Дослужився до високої ранґи в системі НКВД, перебуваючи начальником «Ухто-Печорського тресту», місцем осідку якого було новозбудоване м. Чіб'ю. Під час беріївщини його зліквідовано.

Совєтські концтабори ззовні стереже ВОХР (Воєнізована Охорона). Обов'язок ВОХР-и — виводити з/к на працю, етапувати з табору до табору, стояти на вахті біля табору навколо огорожі, перешкоджати втечі та самовільному виходові в'язнів з таборів. ВОХР-а мала право стріляти в табір до в'язня без попередження або забити його під час етапування та конвоювання до місця праці.

В самому таборі лад дотримувався та здійснювався командантом та його помічниками, на посаду яких призначувано колишніх бандитів, «урок», «блатарів» (кримінальний елемент), до, яких большевицька влада ставилась набагато поблажливіше, ніж до політв'язнів, і які були в стосунку до совєтів, сказати б, «соціяльно близькі». В таборах їх називали ще «соц-благонадьожниє».

В переважній більшості таборів існували жахливі умови життя — тортури та побиття арештантів. Зимою на наказ начальства арештанта ставили роздягненого на морозі, а літом серед болота «на комарі». ВОХР-а зацьковувала з/к псами або стріляла в них «для забави», таборова командантура обкрадала у в'язнів харчі, а за найменшу провину вкидали до ізолятора з харчем 200 гр. хліба і 300 гр. води на добу.

В деяких таборах було запроваджено систему т. зв. «зачотів», цебто, коли за ударну працю зменшували термін перебування в концтаборах. Напр., за 2 дні ударної роботи зараховувалось 3 дні перебування в концтаборах, тобто, коли в'язень був засуджений терміном на 6 років, то при щоденній ударній праці, виконуючи норми на 200 % та працюючи 10 годин на день, його могли звільнити на волю за 4 роки. Не кожному в'язневі давалися «зачоти» і не для всіх вони були однакові. Напр. «соціяльно близькі» на Ухті одержували, за ударної праці, протягом 30 днів — 45 днів зарахування, що загалом дорівнювало 75 дням арешту; політичні легкого обвинувачення, 30 днів (на місяць це дорівнювало 60 днів ув'язнення); а політичним важкого обвинувачення— 10 днів. В 1936 році «зачоти» взагалі були скасовані, а ті в'язні, що ще перебували 1936 року в концтаборах, запрацьованих «зачотів» були позбавлені. Таким чином, Москва безкоштовно привласнила собі десятки мільйонів карбованців, що їх заробляли даремною працею підсовєтські концтаборовики, працюючи «ударно». Засудженим за політичними статтями заборонили взагалі працювати в таборах за фахом або на інтелектульній праці; їх всіх призначали тільки на важку фізичну працю, а норми праці були визначені так великі, що їх спроможна була виконати тільки фізично міцна людина, яка перед тим усе життя працювала на фізичній праці і добре відживлювалась. Норма харчів була так мізерна, що в'язень, виконуючи 100 % норми та одержуючи 100 % призначених приписами харчів, не міг не існувати. Пайку харчів, тобто їхню кількість, узалежнювали від відсотка виконання норми праці: якщо в'язень виконав 80 % або 70 % норми, одержував 80°/о або 70°/о харчового приділу. При виконанні норми на 50 % — видавали 400 грамів хліба, а при виконанні на 49 % і менше аж до 0°/о — видавали тільки 300 гр. хліба на день. Праця виконувалась цілорічно — зимою і літом, під час дощів і в найлютіші морози, які на далекій півночі доходили до 56–65 ступенів за Цельсієм. Влітку довжина робочого дня була 12 годин, а зимою через швидке наступлення темряви день дещо скорочувався. Обставини життя та праці в концтаборах були настільки жахливі і нелюдські, що більша частина в'язнів бажала собі приспішеної природньої смерти. Деяка частина не витримувала і кінчала життя самогубством; інші ж з відчаю навмисне, під час праці калічили себе, відрубуючи пальці на руках і ногах, або навіть всю долоню руки. Деякі свідомо обморожували руки, ноги, обличчя, якусь іншу частину тіла. Цим самим на деякий час в'язень уникав праці, перебував у таборовому шпиталі, у якому харчі були дещо ліпші, а найголовніше в'язень не виснажувався працею. Були і такі в'язні, що вдуваючи собі під шкіру рук або ніг оливу чи нафту, викликали штучну гангрену і тим самим теж позбавлялися праці, хоч потім такий в'язень, якщо не помер від ґанґрени, то залишився на все життя інвалідом. За кожне самовільне каліцтво, таборове начальство звинувачувало в'язня в саботажі. Слідство в таких випадках перепроваджував 3 відділ (Оперативний відділ НКВД в концтаборах). «Саботажників» судила таборова спецколегія, яка або збільшувала термін ув'язнення в концтаборах на 5-10 років, або ж у показовому судовому процесі схвалювала вирок смерти.