Микола Рябчук - Від Малоросії до України - парадокси запізнілого націєтворення

Той наступ мав, однак, несподівані наслідки. Ренесансний космополітизм місцевих еліт, який «не виокремлював інтереси національних культур, оскільки служив вищій ідеї, покликаній об'єднати народи в загальноєвропейську "Християнську республіку", вимріяну Еразмом Роттердамським», поступається місцем самоототожненню з «руським народом» - поняття, що його українське письменство кінця XVI - початку XVII століть починає вживати за аналогією з польським політичним народом (natio Polona), взоруючись зокрема на «Хроніку» Мацея Стрийковського (1582).

Спершу воно [це поняття] досить аморфне, бо вказує швидше на православне населення Речі Посполитої, ніж на певну політичну й історичну спільноту, однак з часом і семантично, і територіально звужується, аж врешті приблизно з 20-х років XVII ст. не набуває термінологічної конкретності. Віднині й надалі під руским народом автори однозначно мають на увазі населення територій, історично пов'язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами, тобто етнічною Україною. [19] [19] Яковенко, Нарис… с.89, 174. «Щоб опукліше уявити переміну просторово-політичних орієнтацій, - пояснює там-таки дослідниця, - варто нагадати, що населення Русі впродовж XVI ст. найчастіше окреслювалося збірним словом Русь, а не поняттям руський народ, а Оріховський визначав себе як представника руського племені польської нації (gente Ruthenus, natione Polonus)». Натомість через кілька десятиліть інший автор уже «оповідає історію не племені (gens), а народу (populus)», «локалізує народ доблесних русів і географічне, й історично, і психологічно в межах українських воєводств, протиставляючи його сусідам».

Відбувається, як пише далі Наталя Яковенко, "виокремлення" руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим промислом (Київські святині), легітимізується наявністю власної династичної верстви (князі) і втілюється в персоніфікованій безперервності своїх лідерів (панів-шляхти)…

Дисгармонію у цю струнку систему вносила лише одна, проте, як дуже скоро виявилось, найсуттєвіша деталь - неоднорідність руського народу , поділеного і по горизонталі - на еліту й простолюд, і по вертикалі - за мірою сприйняття універсальних цінностей Речі Посполитої, ототожнюваної з Польщею: її державного ладу, цивілізаційного кола культури, громадського устрою. Перший - горизонтальний - вододіл пролягав по лінії "шляхта/козацтво"… Що ж до другого - вертикального поділу, то й він певною, хоча й не абсолютною мірою проходив між шляхтою і козацтвом. Ідея договірного підданства… дистанціювала руську шляхту від Польщі регіонально, але не політично, тож ляха недолюблювали як чужака, проте не вбачали в ньому ворога. Натомість для козацтва, а разом з ним і для більшості нижчих станів, які опинилися за бортом "шляхетської республіки", усвідомлення своєї причетності до народу руського потенційно означало національну ворожість, спрямовану на осердя й символ Речі Посполитої - Польщу. [20] [20] Яковенко, Нарис… с. 175

У надзвичайно цікавій статті, присвяченій розвитку української національної самосвідомості у Львові XVI століття, американка Мар'яна Рубчак вельми наочно і переконливо показує, як штучна марґіналізація і геттоїзація православної меншини у середньовічному католицькому місті призвела до загостреного переживання нею своєї «іншості», а відтак і до появи зародків національної самосвідомості внаслідок вимушеного ототожнення релігії з етнічністю. Спираючись на теорію центру й периферії Едварда Шилса, [21] [21] «Центр» є тут своєрідною метафорою на означення підставової ціннісної системи, сукупністю об'єднуючих суспільство вірувань і цінностей, із якої члени спільноти черпають свою ідентичність. Мар'яна Рубчак звертає увагу також на друге значення «центру» - як «головної інституціональної системи», тобто уособлення соціальне утворених владних інституцій, здатних передавати у спадок підставові цінності даного суспільства. Див. Edward Shils, Center and Periphery: Essays in Macrosociology (Chicago & London: University of Chicago Press, 1975), p. ix-xii. дослідниця стверджує, що для подолання комплексу меншовартості й периферійної упослідженості українська меншина Львова мусила витворити новий, позитивний образ самої себе, себто ототожнитися з певним духовним центром за межами католицького світу, уявний зв'язок із яким давав би їй снагу протистояти реальному й неприхильному до неї центрові політичної влади.