Тетяна Тур - Правда про Бабин Яр. Документальне дослідження

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду… Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі… Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили… Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

У СРСР комуністична партія мала абсолютний контроль над засобами масової інформації, головними серед яких були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів; Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.