Олексій Савчин - Німе віче

КАШЕВСЬКИЙ СТАВ

Ф. Наконечний
Таке було: в селі з’явлюся,
На став Кашевський я біжу…
Я — не рибалка, зізнаюся,
Спінінг з собою не вожу.
Чом на ставу мені так мило?
Не старожил, бо, цей наш став:
Колись Рудинка ледь струміла
Серед городів і заплав.
Кашевський міст і шлюз бетонний
Рудинку сонну запрудив
І плин її, хоч монотонний,
В дзеркальне плесо розродив.
Рибалкам нині вольна воля,
Навіть в негоду там клює…
То не моє, чомусь доволі
Душа шукає все ж своє.
Окраса ставу — не карасик,
Там гордий птаха поселивсь.
Так, білий лебідь плесо красить,
З країв заморських появивсь.
Дружня сім’я, вже й лебедята
З батьками рядом, знай, пливуть…
Такої вірності, мов свята,
Сельчани теж роками ждуть.
Я долучитися бажаю —
Батон-презент в руках несу.
Його на радість обміняю,
Радість відчути ту красу.
І хоч не довгі ці гостини,
Що ж, пригостились, попливли…
Несуть нам щастя ці хвилини —
В раю земнім ми побули!

Ми — земляки
Для всіх нас, друзі, люба Україна,
Багата й щедра звіку тут земля…
Та ще Мала у всіх є Батьківщина,
Де перший подих робить немовля.
Приспів:
Ми — земляки — немовичани,
Ми любимо село своє…
Хоч не герої — люди ми звичайні,
Та дружба всім наснаги додає!
Нехай той Київ від Немович більше,
І не біда, що в нас метро нема,
Та не знайти ніде людей щиріше:
У наших душах не оселиться зима.
Тому разом збираймося частіше,
Ми — земляки, рідні в нас півсела…
Батьківська хата в світі найрідніша,
Вона дорогу нам в життя дала.
Каштанова осінь

Ще літо надворі, а в каштана осінь,
А звідки біда та, не знаємо досі…
Вже листя могуче чомусь побуріло
І землю довкола завчасно покрило.
У клена, що рядом, ще шати зелені,
А каштан вже жовтий, не схожий на клена.
Стоїть і сумує в печалі, в зажурі —
Кругом лист зелений, а в нього вже бурий.
А в долі людській хіба ж так не буває?
Одному все в радість, а другий ридає…
Як долю благати, як долю молити,
Як щастя шукати, де радість зустріти?
Не дам вам поради, не дам, бо не знаю —
В житті заблудився, сам вихід шукаю.
Бо гірко дивитись, як каштан могутній —
Трима ще коріння, а лист вже відсутній.
Отож, любі друзі, таке зрозумієм:
Життю усміхаймось, як ще зеленієм!

СТУДЕНТСЬКА ДРУЖБА
Ф. Наконечний.

Піввіку пройшло, наша юність минула…
Студентські роки — час весни, пік краси…
Й та дружба міцна досі нас не забула,
Теплом зігріва і в холодні часи.
Листва календарна невпинно шурхоче —
Вона обліта, мов те листя берез,
Коли, пожовтіле, ще втриматись хоче,
Хоч дощик осінній вже сипле з небес.
Життя рознесло нас, немов вітер те листя,
Довгі кілометри роз’єднують нас…
Та дружба ця гріє в пургу і ненастя,
Її не загасить негода, ні час.
Дзвінок телефонний — душа стрепенеться:
— Привіт, друже Федька, давно щось не чув…
— Спасибі, друг Колька, в житті все минеться,
Лиш дружба не в’яне, хоч де б ти не був.
— Щось Пашки не чутно…Як Зойка, Васятка?
Пішов від нас Вовка, вже й Борьки нема…
Земля хай їм пухом…А ми складем долі
Подяку велику, що нас ще трима.
Тож знову згадаєм роки ті чудові,
Тривогу від сесій і радість буття,
Пісні під гітару в часи світанкові…
Ця пам’ять не згасне все наше життя

" Якщо на відлюдді ти живеш багато,
Зустріч з земляками — це найбільше свято.
Дійсно, свят в державі наплодилось досить…
Та спитайте душу — чи ж радість приносять?
Є й патріотичні — неньки України,
Є і релігійні, що святкуєм й нині.
А вже професійних — календар червоний…
Ще й свої, сімейні, хіба ж заборониш?
Та для мене свято — земляка зустріти,
В вічі подивитись, згадати прожите…
В душі защемить щось, у серці проснеться,
Про друзів, про край свій спогад той торкнеться.
Ото ж зрозумійте про що тут ведеться…
Маршрутка з гостями на Сарни несеться.
А може в них думка така теж блукає,
Бо зустріч миттєвість, а час не дрімає.
Прощання настане — від нього не дітись,
Дай Бог перспективу, щоб знову зустрітись.
Мене зрозумійте, оці сентименти,
Повірте, щемливі в житті ці моменти…
Вернувсь я додому, а в них ще дорога,
Пошли нову зустріч, прошу знов у Бога!