Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

1834 р. спеціальним маніфестом Імператора Миколи І був введений у дію «Свод законов Российской Империи». Саме в площині цього кодексу розвивалася країна, в т. ч. її Південно-Західний край, упродовж наступних 84 років – аж до 1917 р. «Свод законов» був кодифікований за рік перед тим спеціальною комісією під керівництвом М. Сперанського, людини, яку Імператор Наполеон І обґрунтовано називав «єдиною розумною людиною в Росії». Як на нашу думку, зрозуміти філософію цього документа неможливо, якщо бодай в декількох словах не сказати про погляди самого М. Сперанського як на право, так і на закони, які це право унормовують, формалізують і впроваджують у практику суспільного життя.

М. Сперансъкий.

С. Вітте.

Виклад уявлень М. Сперанського про ці надзвичайно складні категорії міститься в рукописі «О законах. Беседы графа Сперанского с Его Императорским Высочеством Государем Наследником Цесаревичем и Великим Князем Александром Николаевичем с 12 октября 1835 года по 10 апреля 1837 г.», який зберігається в Рукописному фонді Національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Згідно з ним, засадничі інновації у сфері права, які сформулював М. Сперанський, полягали в наступному. « У Всесвіті , – стверджував він, – діють два види («рода») сил: сили природи та сили моралі. Ті та інші, – говорив М. Сперанський, – походять від одного джерела: від Бога» . Відповідно до цього М. Сперанський виводив два головних види («рода») законів – закони природні та закони моральні . Закони природні визначають дії сил природних, уже існуючих, природою визначених, «вони висловлюють його так, як він є» . Натомість закони моральні, за М. Сперанським, «визначають порядок дії сил так, як він має бути згідно початку моральної досконалості» . Далі М. Сперанський обґрунтовує інші ключові поняття своєї філософії права. Він стверджує: існує два ступені свободи – нижча та вища. Перша, за його словами, є «свободою свавілля» , друга «свобода вибору між рушійними силами («побужденіямі») почуттів та розуму» . Метою законів моральних є схиляти та постійно спрямовувати всіх вольових рухів до моральної досконалості, затверджувати між людьми правду, з’єднувати людину з вічністю, вести її до Бога. Оскільки совість людини діє не завжди рівно, то, на думку графа Сперанського, є «необхідність верховної влади у співжитті » («общежитии»): «Як совість керує волею шляхом схвалення та докору сумління, так верховна влада керує співжиттям шляхом нагород та примусу» . Саме співжиття він розділяє на чотири види – сім’ю, рід, суспільство (сума двох або більше родів) та державу, яка «складається із з’єднання громадянських спільнот («обществ»)» . Саме для них і повинен бути визначений порядок дії, оскільки, на відміну від природи, такий порядок не заданий ззовні Богом. Саме цей порядок дії і є правом, а право завжди передбачає обов’язок та вимогу, які засновані «на правді моральній». «Всякому праву , – повчає М. Сперанський, – відповідає яке-небудь зобов ’ язання і всяке зобов ’ язання передбачає право» . [407]

Питання про те, як були імплементовані – і чи були імплементовані взагалі – в імперське законодавство ці та інші ідеї М. Сперанського, – це питання подальших досліджень. Але в межах даної розвідки можна сформулювати припущення, згідно з яким Велика Реформа Імператора Олександра II, насамперед у сфері судочинства, якоюсь мірою могла відбивати погляди його вчителя. Як би там не було, але політична імперська практика внесла свої корективи до «Зводу Законів». 17 (30) жовтня 1905 р. Імператор Микола II видав Найвищий Маніфест «Про удосконалення державного порядку», а в лютому наступного року – Маніфест «Про право Державної Ради затверджувати закони, ухвалені Державною Думою». Обидва Маніфести істотним чином скорегували діючий законодавчий корпус у бік демократизації.

Перший акт за дорученням Імператора розробив видатний російський державний діяч Сергій Вітте. Маніфест «дарував» підданим Імперії, зокрема русинам, те, що було відібрано в останніх з початком російської окупації, а саме: «непорушні основи громадянської свободи на началах дійсної недоторканості особи, свободи совісті, слова, зібрань та союзів» ; виборче право тим верствам населення, які такого права перед тим не мали; будь-який законодавчий акт Імператора повинен був дістати схвалення Державної Думи, якій також делегувалося право контролю за діяльністю владних інститутів, утворених Імператором (це право Держдуми оголошувалося «непорушним»).