Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

Власне з цим доробком усі зацікавлені сторони і вступили у 1917 р.

У царині майбутнього державного устрою «України», тобто колишніх земель обабіч р. Дніпра, які 1) увіходили до складу ВКЛ/РП та були розділені між Габсбурзькою та Романовською імперіями у XVIII ст. та 2) були Російською імперією у XVIII—XIX ст. і заселені представниками різних етноконфесійних груп, у т. ч. русинів/«малоросів»/«українців» з правобережних дніпровських теренів, Українська Центральна Рада об’єктивно відбивала стихійно сформовані міфологеми русько/україномовних міських та сільських люмпенів, для яких поняття «права» як такого не існувало взагалі. Його, «право», в їх свідомості наприкінці XIX – на початку XX ст. об’єктивно заступили міфологеми «національна ідея» та «соціальна справедливість».

Сама спроба імплементації цих ідеологем у політичну реальність розірвала зсередини Російську імперію/Республіку. Причини цього, як на нашу думку, як мінімум, є такими:

– неспроможність перетравити окуповані внаслідок поділу Польщі території, які значною мірою зберегли свою національну, культурну, конфесійну, психічну, побутову автентичність попри те, що були позбавлені державної, політичної та формально-правової самобутності в насильницький, нелегітимний, з їх точки зору, спосіб;

– нездатність нових господарів сформулювати нову, прийнятну, зрозумілу, просту міфологію, яка б пояснювала автохтонному населенню необхідність та бажаність прийняти нові політичні, правові, культурні, деномінаційні, адміністративні, економічні реалії;

– зависокі темпи Великої Реформи, наслідки якої поглибили існуючі та сформували нові нездоланні економічні, майнові, соціальні, політичні, освітні, культурні та інші протиріччя поміж індустріальним міським поліетнічним і поліконфесійним та аграрним сільським моноетнічним і моноконфесійним середовищами; – Перша світова війна, яка дала зброю в руки соціальній верстві, представники якої впродовж попередніх століть принципово не допускалися до військового стану. Для селюків, перевдягнених у військові строї, зброя в руках сформувала ілюзію, що вони також можуть і повинні стати панами – адже тільки пани, за їх поняттями, мали право володіти зброєю, встановлювати свої порядки і взагалі «панувати» над іншими. Наявність зброї в руках – самодостатній аргумент для того, аби почуватися вищим за тих, у кого такої зброї не було. А з тими, у кого така зброя була, можна було принаймні спробувати розмовляти на рівних. Причин для такої «розмови» за попередні – від 1772 р. – десятиліття накопичилося більш ніж достатньо.

Окуповане «руське» підросійське село не пропустило історичного шансу помститися кривдникам. Адже воно, руське село – якщо послугуватися терміном сучасного мислителя Ф. Фукуями, мало цілком відмінний від пануючих політично, адміністративно та економічно імперських російських структур «соціальний капітал, тобто суму суспільних вартостей» [408], які не могли продуктивно співіснуваті в одному політико-правовому та соціально-економічному просторі. Для початку руської Жакерії потрібно було лише наявності декількох факторів: нездатності держави силовим шляхом забезпечити правопорядок, декількох харизматичних вождів національного та регіонального масштабу, якоїсь подоби «легітимації» у вигляді, наприклад, абсолютно сурогатної політичної «теорії», декількох ударних гасел, головними з яких стали «землю тим, хто її обробляє!» та «грабуй награбоване!». Перше забезпечило зречення Імператора Миколи I, все інше – Українська Центральна Рада.

Відсутність бодай мінімальної суми суспільних вартостей, нездатність романовського імперського режиму (на відміну від габсбурзького) сформувати та/або нав’ язати мінімально необхідний для сталого функціонування спільноти набір таких вартостей населенню окупованих територій Речі Посполитої – основна, на нашу думку, причина глобальної політичної, воєнної, гуманітарної, правової, культурної та соціальної катастрофи, яка спіткала мешканців дев’ яти південно-західних губерній Росії, та, власне, і саму Російську Імперію/Республіку в 1917 р.

Ось підтвердження такого висновку. За матеріалами сільськогосподарських переписів 1916—1917 р., тут мешкало 31214,5 тис. осіб, більше 25% з яких етнічні неукраїнці, 80% проживало на селі і мало своїм основним заняттям сільське господарство [409]. Як показали компетентні дослідники, матеріальна ціна «революції» – 16,2 млн десятин поміщицьких, удільних, монастирських, казенних і церковних земель, які спало і бачило обернути на свою користь «українське» селянство. Якщо точно – селяни, які мешкали на території дев’яти південно-західних губерній Росії. До цього треба додати і 13 млн десятин, які перебували у власності т. зв. «заможних» селян. При цьому слід розуміти, що розрив у розмірах землеволодінь між найбіднішими та найзаможнішими сягав 1 порядку – відповідно 2,2 дес. проти 25,4 дес.