Данило Яневський - Загублена історія втраченої держави

При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі . – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол» [386]. Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями. [387]

Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження [388]подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду [389], такі факти.

На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край» ), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни». Владу над цими людьми відправляла козацька старшина, яку О. Гуржій справедливо трактує як «нову генерацію українського панства» . [390]

Описуючи правовий контекст, в якому мешкало населення «Гетьманщини», дослідник справедливо підкреслює: основним завданням права є «регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами (чи цілими групами) суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки» . У цьому сенсі війна Б. Хмельницького проти Речі Посполитої, яка з точки зору тодішніх правових норм була не чим іншим, як державним злочином, мала своїм наслідком скасування існуючої правової системи та правових інституцій на тих землях, які потрапили під владу бандитствуючої козачні.

У цьому сенсі можна стверджувати: з правової точки зору епоха Хмельниччини була не чим іншим, як епохою правового «безпрєдєлу», правового нігілізму, війною козачні за право не дотримуватися існуючих цивілізованих законних порядків.

У цьому питанні О. Гуржій займає дуже делікатну, обережну позицію. За його трактовкою, внаслідок війни Хмельницького «в свідомості українців відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» тощо. Прикладами для наслідування поспільством (так в тексті. – Д.Я. ) стали сміливі вчинки воїнів, що роками здобували соціальну та національну незалежність у боротьбі із місцевими державцями чи польськими магнатами». Отже, саме роки Хмельниччини дали поштовх для глибинних трансформацій у суспільній свідомості, насамперед у напрямку «легітимації» відходу від засадничих правових понять у напрямку «правий той, у кого шабля в руці». «Елітою , – пише О. Гуржій, – порушувалися законодавчо незатверджені права» , відбувалося «поступове звуження дії звичаєвого права» , хоча гетьманський уряд формально не відмінив попередні писані нормативні акти – Литовський Статут, «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо» .

Утворення правового вакууму в часи існування Гетьманщини – «Козацької» , тобто станової, а не української або русинської держави, яка була, за О. Гуржієм, незалежною політичною одиницею, що перебувала під протекторатом Московії, Туреччини та Швеції(підкреслено нами. – Д.Я .), «обумовило значне поширення звичаєвого права на території всіх регіонів України, де було ліквідовано панування польської магнатерії ». Звичаєве право, у свою чергу, було витіснено наступного століття відповідно російським (Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна) та польсько-литовським законодавством (Правобережжя). Якщо назвати речі своїми іменами, то слід визнати: після окупації Лівобережжя Московським царством існуючі там правові норми – писані та звичаєві – були замінені московськими законами. Натомість на правобережних землях був відновлений існуючий упродовж попередніх століть до Хмельниччини правовий порядок, утілений, зокрема, у нормах магдебурзького права, звичаєвих правових нормах, але найголовніше – у нормах Статуту Великого князівства Литовського, який був наріжним каменем тодішнього законодавства, залишаючись таким ще у XVIII ст. Хоча на Лівобережжі, Правобережжі і Слобожанщині у XVIII ст. «існувала справжня мозаїка права, проте , – пише О. Гуржій, – одним з головних джерел його, без сумніву, був Литовський Статут» . [391]